До питання правового статусу Східної Галичини у 1918-1939 роках
Встановлення Польщею контролю над територією Східної Галичини у період після листопада 1918 року відбулося внаслідок здійснення Польщею агресії проти ЗУНР, окупації та подальшої анексії Східної Галичини.
14 грудня 2024
Сергій Рябенко
історик, юрист, військовослужбовець ЗСУ
Парад Війська Польського у Львові, 1920-ті роки
Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху
Під Східною Галичиною розуміється територія сучасних Львівської, Івано-Франківської областей, а також Тернопільської області за виключенням Кременецького району. Питання правового статусу Західної Волині – територій сучасної Волинської та Рівненської областей – тут не розглядається, та буде проаналізовано окремо.
І. Визначення термінології
1. Окупація:
У теорії міжнародного права та міжнародно-правових актах існує декілька визначень поняття "окупація":
а) "Територія визнається окупованою, коли вона фактично знаходиться під владою ворожої армії. Окупація поширюється виключно на територію, де така влада встановлена і може діяти"[1];
б) "Територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника. Окупація поширюється лише на ту територію, де така влада встановлена і здатна виконувати свої функції"[2];
в) "Окупація – ефективний контроль збройними силами однієї чи кількох країн або міжнародної організації, як от ООН, над територією, на яку вони не мають жодних прав суверенітету, поза волею держави, яка має суверенітет над цією територією"[3];
г) "Окупація – тимчасове зайняття збройними силами однієї держави території іншої держави з прийняттям на себе функцій управління… Військова окупація не тягне передачі суверенітету над окупованою територією державі, яка є окупантом"[4];
ґ) "Окупація – тимчасове зайняття військами ворожої території; крім воєнного часу відбувається інколи або з метою загрози (репресалія), аби спонукати іншу державу до потрібної дії; або по закінченню війни для забезпечення виконання умов мирного договору, наприклад, виплати контрибуції. Після виконання договору окупована територія має бути звільнена від ворожих військових сил"[5];
д) "Окупація – тимчасове зайняття збройними силами однієї держави території (або її частини) іншої держави та встановлення влади військової адміністрації на окупованій території. Військова окупація може бути правомірною або неправомірною, але у будь-якому випадку вона не тягне передачу суверенітету над окупованою територією державі-окупанту"[6];
е) "Окупація – тимчасове зайняття збройними силами воюючої сторони у міжнародному конфлікті території ворога у період ведення бойових дій"[7].
Таким чином, можна виділити такі основні ознаки окупації:
1) Окупація завжди має тимчасовий характер. Разом з тим, чітко визначених часових меж окупації у міжнародному праві не існує;
2) У період окупації обов'язковою умовою є перебування на окупованій території збройних сил або інших військових формувань держави-окупанта;
3) Окупація виникає як в умовах, коли обидві держави перебувають у стані війни, так і після завершення війни, а також в умовах, коли одна з держав погрожує іншій застосуванням сили або фактично її застосовує. При цьому офіційне оголошення війни не є обов'язковою умовою;
4) Під час окупації статус (титул) окупованої території не змінюється, держава-окупант не набуває суверенітету над окупованою територією, а держава-жертва, відповідно, не втрачає свого суверенітету над окупованою територією;
5) В умовах окупації війська держави-окупанта здійснюють фактичний контроль над окупованою територією;
6) Перебування військ держави-окупанта на окупованій території, як правило, відбувається без згоди або поза волею держави-жертви;
Визнання факту окупації іншими державами, міжнародними організаціями є додатковою та важливою, однак не основною та визначальною ознакою для кваліфікації певних дій як окупації.
Наявність або відсутність збройного або іншого опору військам держави-окупанта на окупованій території не має значення для кваліфікації певних дій як окупації.
Ціною української Незалежності. Чи окуповувала Польща Україну?
2. Анексія:
У міжнародно-правових актах, які були чинні у зазначений період, визначення поняття "анексія" відсутнє. У теорії та звичаєвому міжнародному праві під анексією розуміється:
а) "Анексія означає примусове набуття (приєднання) території однією державою за рахунок іншої держави… Таке набуття (приєднання) передбачає здійснення окупації відповідної території та чіткий намір здійснювати таку окупацію постійно (corpus et animus)… У сучасному міжнародному праві анексія більше не розглядається як законний спосіб набуття території, оскільки є порушенням заборони або загрози застосування сили"[8];
б) "Анексія відрізняється від відступлення (цесії). На відміну від прагнення держави відмовитися від території, анексія виникає, коли "приймаюча" держава заявляє, що тепер вона володіє цією територією. Анексія зазвичай відбувається слідом за військовою окупацією території, коли окупант вирішує зміцнити свій фізичний контроль шляхом набуття законного права. Анексія території по суті є адміністративною дією, пов'язаною із завоюванням… Випадки анексії у сучасній практиці не є типовими і зазвичай розглядаються як незаконні"[9];
в) "Анексія – у міжнародному праві, дія, якою держава додає територію до свого володіння… Анексія може бути наслідком добровільного приєднання від однієї держави до іншої, чи перетворення з протекторату або сфери впливу, чи простого зайняття у нецивілізованих регіонах [тобто "нічийних земель" - С. Р.], чи завоювання"[10];
г) "Анексія (лат. аnnexio - приєднання) – протиправне насильницьке приєднання (захоплення) однією державою території іншої держави"[11];
ґ) "Анексія (лат. аnnexio - приєднання) – насильницьке приєднання державою всієї чи частини території іншої держави у односторонньому порядку"[12].
Таким чином, можна виділити такі основні ознаки анексії:
1) В умовах анексії змінюється правовий статус анексованої території. Держава, яка здійснила анексію, в односторонньому порядку встановлює для себе право суверенітету над цією територією, як правило, ухвалюючи відповідний нормативно-правовий акт;
2) Анексія покликана закріпити новий статус певної території. Тому на відміну від окупації вона не має тимчасового характеру. Разом з тим, у разі незгоди держави-жертви та/або світової спільноти з відторгненням такої території, ними можуть вчинятися певні дії, які у підсумку можуть привести до звільнення цієї території, відновлення суверенітету держави-жертви над нею та відповідно, скасування анексії;
3) Анексія, як правило, слідує за окупацією;
4) Анексія відбувається в умовах, коли держава, яка здійснює анексію, здійснює фактичний контроль над територією, що анексується.
Визнання факту анексії іншими державами, міжнародними організаціями є додатковою та важливою, однак не основною та визначальною ознакою для кваліфікації певних дій як анексії, оскільки іншими державами, міжнародними організаціями визнається лише перехід суверенітету над певною територією.
Таким чином, ключовою відмінністю окупації від анексії є зміна статусу відповідної території: в умовах окупації держава-окупант не набуває суверенітету над окупованою територією, тоді як після анексії держава, яка здійснила анексію, у односторонньому порядку встановлює для себе права суверенітету над цією територією. Нормами міжнародного права прямо не передбачено, що анексія скасовує або змінює режим окупації. Однак це логічно випливає з самого визначення термінів "окупація" та "анексія" і зміни статусу відповідної території, яка відбувається у разі її анексії[13]. Разом з тим, деякі автори відзначають, що в окремих випадках анексія території з точки зору міжнародного права не завжди веде до припинення дії режиму окупації цієї території[14].
#manowar723#Черкаси #VIVAVIVAУКРАЇНА #освіта #історія #суспільство #цитати.
#Міжнароднеправопринципитазастосування