Лонгрід на польську істерію.
--------------------
У пошуках втраченого часу або Дивовижні пригоди потяга "Пілсудський - Петлюра"
З подивом для себе спостерігаю за тим, як в Україні українці почали помічати проблеми в українсько-польських відносинах, як зросла кількість експертів полоністів, а також як щоразу більше експертів понад усе закликають до примирення обох сторін, оскільки від цього виграє росія
У мене питання: "Де ви усі були десять років тому?" У 2016 році, коли на території Польщі були зруйновані та оскверненні 16 українських поховань, які досі не відновлені. Жодне. І не будуть відновлені, оскільки вже тоді стало зрозуміло, що польська влада взяла курс на криміналізацію і демонізацію українського визвольного руху, а історичне минуле відтепер стало інтегральною складовою офіційної державної політики Польщі, що передбачає узалежнення будь-яких питань міжнародних відносин від інтерпретації історії. З цього часу Україна як завжди пішла на односторні поступки Польщі та відновила ексгумації поховань на території України, тоді як Польща не зробила абсолютно нічого у напрямку відновлення українських поховань, навіть того одного з них на могилі Монастир, яке особисто офіційно обіцяв відновити тодішній президент Польщі Анджей Дуда.
Де ви були у 2016 році, коли польський Сейм одноголосно прийняв резолюцію "про визнання геноциду ("людобуйства"), вчиненого українськими націоналістами щодо громадян Другої Речі Посполитої в 1943-45 роках", а також започатковано 11 липня як день пам'яті жертв Волинської трагедії? Тоді, коли було придумано та узаконена фіктивна концепція "геноциду" на Волині, сформовано образ стражденного та віктимного польського суспільства, а також шельмовано та демонізовано український визвольний рух. Коли вже тоді було чітко стверджено, що в жодному разі не можна порівнювати Армію крайову та Українську Повстанську Армію.
Де ви були коли у Польщі почав формуватися на державному рівні антиукраїнський культу "волинобєсія" на зразок того, як на росії панував офіційний культу "пабєдобєсія"? Коли історія та історичні міфи стали способом виправдання усіх внутрішніх проблем, експансії власної зовнішньої політики у ставленні до сусідів, нав'язування їх своєї політичної волі, виправдовуючи це національними інтересами та історичною справедливістю.
Де ви були, коли у 2017 році польський уряд в особі міністра внутрішніх справ Маріуш Блащак вперше та назавжди припинив фінансування заходів з вшанування пам'яті жертв акції "Вісла", обгрунтувавши це "відсутністю симетричних дій в історичних питаннях, що полягає у відповідному вшануванні жертв Волинської трагедії". Нагадаю, що це етнічна чистка, так само як і полії Волинської трагедії, яку провела польська комуністична влада у 1947 році з метою "остаточного вирішення українського питання у Польщі".
Де ви були, коли у 2017 році сірий кардинал польської політики та лідер правлячої у той час партії "Право та справедливість" Ярослав Качинський вперше заявив, що "З Бандерою Україна ніколи не увійде до Європейського Союзу"? У подальшому за ним цю тезу неодноразово повторювали інші представники правого консервативного табору у Польщі. Тоді, коли не лише демонізація "культу Бандери" стала частиною загальнопольського політичного дискурсу безвідносно до ідеологічного спектру польської політики, але також ілюзія стратегічного партнерства між Україною та Польщі трансформувалась у модель стратегічної конкуренції.
Де ви були, коли у 2018 році тодішній прем'єр-міністр Польщі Матеуш Моравєцький називав терени заходу України так званою "Східною Малопольщею", які ці терени офіційно називали у Польській республіці у ? Після нього цю колоніальну форму кресового ресентименту неодноразово повторювали інші польські політики. Ресентименту польського імперіалізму, який відтворює аналогічну форму російського імперського імперіалізму про так звану "Новоросію" та розповідями про особливе місце в історії Польщі теренів так званих "східних кресів".
Де ви були, коли у 2018 році тодішній воєвода Люблинського воєводства, згодом міністр освіти та науки Польщі, а тепер висунутий опозиційною партією "Право та справедливість" кандидат на майбутнього польського прем'єр-міністра Пшемислав Чарнек відкрив кримінальну справу проти історика та голови Українського товариства у Люблині Григорій Купріянович та піддавася системною цькуванню через те, що виступив з промовою на місці масового поховання українців у Сагрині, яких убило польське підпілля? Це коштувало Купріяновичу півтора роки судової тяганини, звільнення з Польського інституту національно пам'яті, зіпсутим здоров'ям, а також стало уроком для усіх польських істориків, які сповідують академічну свободу, не дотримуються офіційної лінії державної
Де ви були, коли у Польщі політичні міфи витісняли та у підсумку підмінили собою доказову та верифіковану історичну науку в ім'я політичної доцільності, інструменталізації боротьби за владу, поділу та атомізації польського суспільства? Коли у Польщі через законодавчі зміни про кримінальне покарання за заперечення злочинів Волинської трагедії професійні польські історики, які не поділяють офіційного бачення історії все менше почали займатися проблемою складаних сторінок польсько-українського минулого, аж поки не залишились лише ті офіційні "трубадури імперії", які відтворюють офіційну версію про події Волинської трагедії та інших складних сторінок польської історії у XX століття.
Де ви були, коли у політичні системі Польщі сформовалася система "дуополя" - поділу політикуму та суспільства на два антагоністичні та непримиренні політичні табори між право-консерваторів на чолі з "Правом та справедливість" (а з 2023 року разом з партією "Конфедерація") та ліберально-ліво-центристів на чолі з "Громадянською платформою"? Коли ця біполярна політична система взала Україну у заручники свої внутрішньополітичних процесів у Польщі, особливо виборчі, а також обрала зручну та безвідмовну модель використання будь-якого "українського питання" як спосіб шантажу України при будь-якійц нагоді, коли це можна виправдати національними інтересами Польщі та звинуватити Україну у будь-чому для порятунку свого політичного рейтингу. В якийсь момент ця модель політичного паразитування призвела до того, що у польському політикумі та суспільстві сформувався консенсус щодо окремих питань, зокрема Волинської трагедії чи членства України в ЄС, які об'єднують переважну більшість польського суспільства безвідносно від політичних симпатій.
Де ви були, коли у 2023 році польський уряд та переважна частина польського суспільства схвалювала блокування транзиту українського зерна (його висипання) на польсько-українсьому кордоні, виправдовуючи це захистом польських фермерів, що насправді було зумовлено страхом конкуренції, загрози статусу польського сільського господарства в ЄС, стало виявом зверхності та переваг членства в ЄС над незручною ідеєю рівноправного партнерства. Вияв абсолютних тих самих рис та підходів у двосторонніх економічних відносинах, які доти Польща демонструвала та утверджувала у сфері історичного минулого. Тоді, коли було очевидно, що історія та Волинська трагедія стане лише зручним приводом та полігоном для Польщі для відпрацювання політики національного егоїзму, нарцисизму та протекціонізму.
І це все ще було до появи крайньої правої, євроскептичної та ксенофобської партії "Конфедерація" (від якої згодом відбрунькувалась "Конфедерація корони польської"), яка створена у 2019 році. У 2023 році вона отримала більше 7% голосів (18 депутатських мандатів), під час президентський виборів 25% голосів, які допомогли перемогти у другому турі номінальному висуванцю ПіС Каролю Навроцькому, який планує повести на майбутні парламентські вибори у жовтні 2027 року весь правий блок в коаліції "Конфедерації" і частини "Права та справедливість". Сьогодні антиукраїнська політика, яку вони сповідують з 2025 року має великі шанси стати частиною майбутньої офіційної політики Польщі і саме з цим пов'язаний новий рівень загострення польсько-українських відносин.
Спостерігаю як масово в Україні почали згадувати про спадок Єжи Ґедройця, Яцека Куроня, Юзефа Лободовського, Єжи Стемповського, Юліуша Мєрошевського, Станіслава Вінценза, Чеслава Мілоша, Кароля Войтила. Дуже люблю читати і "Культуру", і їхні прекрасні праці, з якими пропоную ознайомити усім. Проте це уявлення про альтернативу Польщу, яка щоразу падає жертвою власного еґоїзму, нарцисизму, месіанства. До середини 2000-х це бачення правило за дороговказ поки Польща прямувала до членства у Європейському Союзі, проте вже як 15 років у самій Польщі ці погляди не є політичним мейнстрімом та зійшли на маргінес польських ліберальних інтелектуалів, які щораз більше відправляються у внутрішню міграцію. Це щораз більше уподібнюється на розумний крик самітника у пустелі, до якого наївно намагаються апелювати українські інтелектуали та переважна більшість тих в Україні, які вирішили закликати до польсько-українського примирення. Де ви були у 2015 році році, коли цей потяг вирушав із станції "союз Пілсудського та Петлюри" через станції "перша польсько-українська війна", "Ризький договір" та прибув на станцію "Польська республіка". Проте поляки та українці прибули у різних вагонах на різні кінцеві станції: українці у вагонах для військових інтернованих до табори на території відновленої польської держави. Усе, на що вистачило Пілсудського це сказати українцям: "Вибачте, панове, мені дуже шкода, цього не мало статися". Далі нам не по дорозі.
Ті, хто сьогодні в Україні масово закликають до примирення між Україною та Польщею понад усе нагадують мені пасажирів, які не встигли на потяг, який виїхав з революційного Києва часів Української Народної Республіки та прибув у післявоєнний Львів часів Польську республіку. Вони ще не знають, що втікаючи від російської більшовицької окупації та репресій вони опиняться у польській окупації, зазнають дискримінації та будуть громадянами другого сорту. Те, що відбувалось там наступні 20 років мало подібно на польсько-українську дружбу та крихта за крихтою закладали основи для майбутнього польсько-українського протистояння у роки Другої світової, зокрема і Волинської трагедії.
Саме у цей час, коли за владу між собою боролися соціалісти Пілсудського, ендеки Дмовського та "селюки" Вітоса (що ідеологічно дуже близько до теперішнього протистояння у польській політиці), розпочинали свій професій шлях та формувались погляди Лободовського, Ґедройця, Стемповського, Мєрошевського, Вінценза на пошук українсько-польського порозуміння. Але як показала історія для того, щоб їх почули мала статись трагедія, а після неї - поразка Польщі.
Я також дуже люблю їхні гасла "За нашу і вашу свободу", "Без вільної України немає вільної Польщі", "Для добра майбутньої Польщі, поляки мусять визнати, що Вільнюс – це литовське, а Львів – це українське місто" і так далі, проте вони не працюють самі по собі. Для цього необхідний політичний контекст та готовність сторін до примирення. Для танго потрібно двоє! Вони мали практичний сенс у момент, коли і поляки, і українці були в однакових умовах окупації, гноблення та боролись за відновлення незалежності. Проте через деякий час після досягнення цілей вони втрачали сенс і переходили у ранг самонавіювання та магічних заклинань для наївних. Так було у роки Першої світової, Другої світової і як зрозуміло на даний момент спільної історії: щойно Польща ставала на ноги, як вона відразу згадує свій "золотий вік" та на усіх парах несеться до кінцевої станції "Річ Посполита" під гаслом "Бог, Честь, Вітчизна" транзитом повз станцію "Україна".
Для того, щоб серйозно, а не декларативно говорити про примирення необхідне усвідомлення обома сторонами спільної загрози, якої на жаль, у Польщі наразі немає. Натомість логіка взаємної вигоди не працює, оскільки це те, що власне розділяє, породжує конкуренцію та зумовлює страх Польщі втрати неконкурентних переваг Польщі як члена ЄС над Україною, яка прагне стати членом ЄС. Попри розумні пояснення, що загострення відносин між Варшавою та Києвом на руку Москві, проте в реальності переважна більшість польського суспільства боїться Україну більше, ніж росію. Можливо не так боїться, як не сприймає, остерігається української суб'єктності та не вважає Україну рівноправним партнером, з яким доречно вести паритетні відносини. Саме історична логіка панування - підпорядкування та зверхності зумовлює традиційну для Варшави логіку односторонніх вимог, ультиматумів та очікування односторонніх поступок з боку України. За таких умов закликати до примирення звичайно можна, але для цього не має передумов. Час для цього згаяно ще у 2015 році, а насправді значно раніше - у другій половині "нульових", щойно Польща стала членом Європейського Союзу.
Коли я чую сьогодні заклики до обох сторін до порозуміння, а також утриматись від заяв та рішень, які призведуть до ескалації українсько-польських відносин мене не покидає відчуття дежавю із закликами до росії та України утриматись від ескалації російсько-української війни, у той час як очевидно, хто агресор. Коли як чую цю ООНівську позицію у випадку кризи польсько-українських відносин мене не покидає аналогічне почуття, що її ініціатор один - Польща, проте наслідки за її подолання мають брати на себе обидві сторони у рівній мірі. Це дуже зручна позиція для Польщі створювати щоразу нові приводи для загострення під приводом історичного минулого, збереження економічних переваг або боротьби за регіональне лідерство, з надією отримати хоча б щось, проте щоразу ставити Україну перед "дилемою в'язня" - вибирати між тим, чи варто іти на поступки чи іти до кінця.
Тим часом останні десять років Польща активно розбудовувала в Україні мережу організацій, think tank, лідерів думок за участі як поляків та і лояльних українців, створювала різноманітні програми та роздавала ґранти на зручні для неї дослідження, проєкти та ініціативи, щоб формувати власний порядок денний в Україні та впливати на громадську думку в Україні. Це помітно неозброєним оком - не потрібно навіть глибинного аналізу, хоча думаю детальне дослідження цього питання усіх нас би неприємно здивувало, як у свій час дослідження рівня проникнення росії у різноманітні українські середовища. Це класична модель "м'якої сили", яку використовують держави, у яких є достатньо фінансів, щоб витрачати їх на прихований вплив з метою просування власних національних інтересів у державах, у яких у них стратегічні інтереси. Фінансування проведення конференцій, круглих столів, видання та перекладу книг, відновлення історичних пам'яток, підтримка ініціатив для бізнесу, продати для місцевого самоврядування, волонтерські ініціативи тощо. Таким чином така мережа може та повинна виконувати роль "хорошого поліцейського", тоді коли Варшава грає роль "поганого поліцейського". Вони мають створювати ілюзію діалог, демонструвати відкритість та показувати "вікно можливостей" для усіх наївних, що закликають до українсько-польського примирення за будь-яку ціну та закликів до обох сторін утриматись від ескалювання двосторонніх відносин. Саме тоді, коли Польський інститут національної пропаганди та ненависті не здатний та готовий до співпраці з Українським інститутом національної пам'яті на арену виходить який небудь "Центр Мєрошевського", який пропонує всім українським "миротворцям" сісти за круглий стіл і поговорити та "випустити пару". Звичайно, що жодного результату ця імітація діалогу не матиме, проте Варшаві цього і не потрібно. Їй достатньо здійснювати вплив на настрої в українському суспільстві і по можливості каналізувати їх у потрібному напрямку. Ось на це зокрема Польща скеровує кошти від економічного зростання від членства у Європейському Союзі та входження у 20-ку світових економік і мавпує досвід інших сильних економік, на зразок, США, Великої Британії, Німеччини, Франції, КНР, а також росії, щоб реалізовувати свої амбіції на регіональне лідерство та геополітичну суб'єктність у світі. Виходить у неї це якщо чесно так собі, проте певного успіху в Україні їм все ж таки вдалося досягнути. Польща, коли дивитись у дзеркало бачить нового "європейського тигра", проте в реальності це все той же старий норовливий "центральноєвропейський кіт", який ходить сам по собі та вічно усім невдоволений.
Проблема не у розбіжностях історичних пам'ятей України та Польщі сама по собі, а у не здатності польської сторони приймати факт цих розбіжностей та будування паралельних пам'ятей як основу для двосторонніх відносин. Якщо ми не нездатні узгодити спільну позицію, а ми нездатні (що також прийнятно), то кожен має прийняти факт можливості будування власної автономної пам'яті безвідносно, що про це думає інша сторона. Натомість поляки пропонують українцями прийняти категоричну незгоду польської сторони із жодним із цих варіантів як частину спільної проблеми порозуміння. Українська сторона приймає право Польщі будувати свою пам'ять автономно і не висуває польській стороні жодних претензій та ультиматумів. Тому проблема не у розбіжностях пам'ятей, а в нездатності польської сторони допускати право України на власну пам'ять - байдуже спільну чи автономну.
Маховик антиукраїнської істерії у Польщі уже розкручений настільки, що його не зупинити. Не існує такий паритетних дій з української сторони, які б влаштували Польщу, оскільки Варшава очікує на непропорційні поступки, а насправді на найчастіше на односторонні поступки по настільки великому переліку питань, що не залишається місця для компромісу. Те, що ми розуміє вже зараз, то це не обмежиться питаннями криміналізації українського підпілля, демонізації Степана Бандери, демаршами щодо Українського Пантеону, накладаннями обмеженнями на сільськогосподарську продукцію, сталь, транспортні перевезення тошо, але також перешкоди або блокування України на шляху до Європейського Союзу, конкуренція у безпековій сфері, непримиренне регіональне лідерство за територія Міжмор'я. Попереду ще дуже багато несподіваних та складних питань двосторонніх відносин, які будуть вирішуватись не так пошуком компромісів, як принципом сильного.
Тарас Рад