Хто ще не встиг прочитати промову прем’єр-міністра Канади Марка Карні в Давосі, прошу
Гарного читання:
«Для мене велика честь — і обов’язок — бути з вами в цей переломний момент для Канади та всього світу.
Сьогодні я говоритиму про розрив світового порядку, кінець гарної казки та початок жорстокої реальності, де геополітика великих держав не обмежена жодними рамками.
Але я також стверджую, що інші країни, зокрема середні держави, такі як Канада, не є безсилими. Вони мають потенціал побудувати новий порядок, який втілює наші цінності: повагу до прав людини, сталий розвиток, солідарність, суверенітет і територіальну цілісність держав.
Сила менш могутніх починається з чесності.
Щодня нам нагадують, що ми живемо в епоху суперництва великих держав. Що порядок, заснований на правилах, згасає. Що сильні роблять те, що можуть, а слабкі страждають так, як мусять.
Цей афоризм Фукідіда подається як неминучість — як природна логіка міжнародних відносин, що знову заявляє про себе. І зіткнувшись із цією логікою, країни мають сильну тенденцію підлаштовуватися, щоб вижити. Пристосовуватися. Уникати неприємностей. Сподіватися, що поступливість купить безпеку.
Це не спрацює.
Отже, які у нас є варіанти?
У 1978 році чеський дисидент Вацлав Гавел написав есе під назвою «Сила безсилих». У ньому він поставив просте запитання: як комуністична система підтримувала себе?
Його відповідь починалася з продавця овочів. Щоранку цей крамар вивішує у вітрині плакат: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Він у це не вірить. Ніхто в це не вірить. Але він все одно вішає плакат — щоб уникнути неприємностей, продемонструвати лояльність, не виділятися. І оскільки кожен крамар на кожній вулиці робить те саме, система зберігається.
Не лише через насильство, а й через участь звичайних людей у ритуалах, які вони особисто вважають фальшивими.
Гавел називав це «життям у брехні». Сила системи походить не від її істинності, а від готовності кожного поводитися так, ніби вона істинна. І її крихкість походить з того ж джерела: коли бодай одна людина перестає грати роль — коли продавець овочів знімає свій плакат — ілюзія починає тріщати.
Настав час для компаній і країн зняти свої плакати.
Десятиліттями такі країни, як Канада, процвітали в умовах того, що ми називали міжнародним порядком, заснованим на правилах. Ми приєднувалися до його інституцій, хвалили його принципи та отримували вигоду від його передбачуваності. Під його захистом ми могли проводити зовнішню політику, засновану на цінностях.
Ми знали, що історія про міжнародний порядок на основі правил була частково фальшивою. Що найсильніші робитимуть для себе винятки, коли це зручно. Що правила торгівлі застосовувалися асиметрично. І що міжнародне право застосовувалося з різною суворістю залежно від того, ким був обвинувачений чи жертва.
Ця фікція була корисною, а американська гегемонія, зокрема, допомагала забезпечувати суспільні блага: відкриті морські шляхи, стабільну фінансову систему, колективну безпеку та підтримку механізмів вирішення суперечок.
Тож ми вішали плакат у вікно. Ми брали участь у ритуалах. І здебільшого уникали вказувати на прірву між риторикою та реальністю.
Ця угода більше не діє.
Скажу прямо: ми перебуваємо в розпалі розриву, а не переходу.
Протягом останніх двох десятиліть низка криз у сферах фінансів, охорони здоров’я, енергетики та геополітики оголила ризики екстремальної глобальної інтеграції.
Останнім часом великі держави почали використовувати економічну інтеграцію як зброю. Тарифи як важіль тиску. Фінансову інфраструктуру як засіб примусу. Ланцюжки постачання як вразливості, які можна експлуатувати.
Ви не можете «жити у брехні» про взаємну вигоду через інтеграцію, коли інтеграція стає джерелом вашого підпорядкування.
Багатосторонні інституції, на які покладалися середні держави — СОТ, ООН, COP — архітектура колективного вирішення проблем — значно ослаблені.
Як наслідок, багато країн доходять однакових висновків. Вони повинні розвивати більшу стратегічну автономію: в енергетиці, продовольстві, критично важливих мінералах, у фінансах та ланцюжках постачання.
Цей імпульс зрозумілий. Країна, яка не може сама себе прогодувати, забезпечити паливом або захистити, має мало варіантів. Коли правила більше не захищають вас, ви повинні захищати себе самі.
Але давайте тверезо подивимося на те, куди це веде. Світ фортець буде біднішим, крихкішим і менш стійким.
І є ще одна істина: якщо великі держави відмовляться навіть від удаваних правил і цінностей заради безперешкодного переслідування своєї влади та інтересів, вигоди від «транзакційності» (прагматичних угод) стане важче відтворювати. Гегемони не можуть нескінченно монетизувати свої відносини.
Союзники будуть диверсифікуватися, щоб застрахуватися від невизначеності. Купувати страховку. Збільшувати кількість варіантів. Це відновлює суверенітет — суверенітет, який колись ґрунтувався на правилах, але дедалі більше базуватиметься на здатності протистояти тиску.
Як я вже сказав, таке класичне управління ризиками має свою ціну, але витрати на стратегічну автономію, на суверенітет, можна розділити. Колективні інвестиції в стійкість дешевші, ніж будівництво кожним власної фортеці. Спільні стандарти зменшують фрагментацію. Взаємодоповнюваність дає позитивний результат для всіх.
Питання для середніх держав, таких як Канада, полягає не в тому, чи адаптуватися до цієї нової реальності. Ми мусимо це зробити. Питання в тому, чи ми адаптуємося, просто будуючи вищі стіни, чи ми здатні на щось більш амбітне.
Канада була серед перших, хто почув цей тривожний дзвінок, що змусило нас докорінно змінити нашу стратегічну позицію.
Канадці знають, що наше старе, комфортне припущення про те, що наша географія та членство в альянсах автоматично гарантують процвітання та безпеку, більше не є дійсним.
Наш новий підхід ґрунтується на тому, що Александер Стубб назвав «реалізмом, заснованим на цінностях» — або, інакше кажучи, ми прагнемо бути принциповими та прагматичними.
Принциповими у нашій відданості фундаментальним цінностям: суверенітету та територіальній цілісності, забороні застосування сили (за винятком випадків, передбачених Статутом ООН), повазі до прав людини.
Прагматичними у визнанні того, що прогрес часто є поступовим, що інтереси розходяться, що не кожен партнер поділяє наші цінності. Ми взаємодіємо широко, стратегічно, з відкритими очима. Ми активно сприймаємо світ таким, яким він є, а не чекаємо на світ, яким ми хочемо його бачити.
Канада калібрує свої відносини так, щоб їхня глибина відображала наші цінності. Ми надаємо пріоритет широкій взаємодії, щоб максимізувати свій вплив, враховуючи нестабільність світового порядку, ризики, які це несе, і те, що стоїть на кону в майбутньому.
Ми більше не покладаємося лише на силу наших цінностей, а й на цінність нашої сили.
Ми розбудовуємо цю силу вдома.
З моменту приходу мого уряду до влади ми знизили податки на доходи, прибуток від капіталу та бізнес-інвестиції, усунули всі федеральні бар'єри для міжпровінційної торгівлі та прискорюємо інвестиції обсягом у трильйон доларів в енергетику, ШІ, критично важливі мінерали, нові торгові коридори та інше.
Ми подвоюємо наші витрати на оборону до 2030 року і робимо це так, щоб розбудовувати нашу вітчизняну промисловість.
Ми швидко диверсифікуємо зв'язки за кордоном. Ми домовилися про всеосяжне стратегічне партнерство з Європейським Союзом, включаючи приєднання до SAFE — європейських угод про оборонні закупівлі.
За останні шість місяців ми підписали дванадцять інших угод у сфері торгівлі та безпеки на чотирьох континентах.
За останні кілька днів ми уклали нові стратегічні партнерства з Китаєм і Катаром.
Ми ведемо переговори про пакти про вільну торгівлю з Індією, АСЕАН, Таїландом, Філіппінами, МЕРКОСУР.
Для вирішення глобальних проблем ми використовуємо «змінну геометрію» — різні коаліції для різних питань, виходячи з цінностей та інтересів.
Щодо України: ми є основним членом «Коаліції охочих» і одним із найбільших контрибуторів у її оборону та безпеку в розрахунку на душу населення.
Щодо суверенітету в Арктиці: ми твердо стоїмо поруч із Гренландією та Данією і повністю підтримуємо їхнє унікальне право визначати майбутнє Гренландії. Наша відданість Статті 5 є непохитною.
Ми працюємо з нашими союзниками по НАТО (включаючи країни Північної Європи та Балтії), щоб зміцнити північний і західний фланги альянсу, зокрема через безпрецедентні інвестиції Канади в радари заобрійного виявлення, підводні човни, літаки та війська на місцях. Канада рішуче виступає проти тарифів щодо Гренландії та закликає до цілеспрямованих переговорів для досягнення спільних цілей безпеки та процвітання в Арктиці.
У багатосторонній торгівлі ми підтримуємо зусилля з наведення мосту між Транстихоокеанським партнерством та Європейським Союзом, створюючи новий торговий блок чисельністю 1,5 мільярда людей.
Щодо критично важливих мінералів: ми формуємо «клуби покупців» на базі G7, щоб світ міг диверсифікувати постачання та відійти від концентрації в одних руках.
Щодо ШІ: ми співпрацюємо з однодумцями-демократіями, щоб у підсумку не бути змушеними обирати між гегемонами та технологічними гігантами (hyperscalers).
Це не наївний багатосторонній підхід. Це також не покладання на ослаблені інституції. Це побудова коаліцій, які працюють, крок за кроком, з партнерами, які мають достатньо спільних точок дотику, щоб діяти разом. У деяких випадках це буде переважна більшість націй.
І це створення густої мережі зв'язків у торгівлі, інвестиціях та культурі, на які ми зможемо спиратися у майбутніх викликах та можливостях.
Середні держави повинні діяти разом, бо якщо вас немає за столом, ви — в меню.
Великі держави можуть дозволити собі діяти поодинці. У них є обсяг ринку, військовий потенціал, важелі впливу, щоб диктувати умови. У середніх держав цього немає. Але коли ми ведемо переговори з гегемоном лише на двосторонній основі, ми ведемо їх з позиції слабкості. Ми приймаємо те, що нам пропонують. Ми змагаємося один з одним у тому, хто буде більш поступливим.
Це не суверенітет. Це імітація суверенітету при фактичному прийнятті підпорядкування.
У світі суперництва великих держав країни «посередині» мають вибір: змагатися одна з одною за прихильність сильних або об'єднатися, щоб створити третій шлях, що має вплив.
Ми не повинні дозволити зростанню «жорсткої сили» засліпити нас і приховати той факт, що сила легітимності, чесності та правил залишатиметься потужною — якщо ми вирішимо застосовувати її разом.
Це повертає мене до Гавела.
Що означало б для середніх держав «жити у правді»?
Це означає називати реальність своїми іменами. Перестати посилатися на «міжнародний порядок, заснований на правилах», так, ніби він досі функціонує згідно з рекламою. Називати систему тим, чим вона є: періодом загострення суперництва великих держав, де наймогутніші переслідують свої інтереси, використовуючи економічну інтеграцію як зброю примусу.
Це означає діяти послідовно. Застосовувати однакові стандарти до союзників і суперників. Коли середні держави критикують економічне залякування з одного боку, але мовчать, коли воно походить з іншого, ми продовжуємо тримати плакат у вікні.
Це означає будувати те, у що ми, за нашими словами, віримо. Замість того, щоб чекати відновлення старого порядку, створювати інституції та угоди, які функціонують саме так, як задекларовано.
І це означає зменшення важелів впливу, які уможливлюють примус. Розбудова сильної внутрішньої економіки завжди має бути пріоритетом кожного уряду. Міжнародна диверсифікація — це не просто економічна розсудливість; це матеріальна основа для чесної зовнішньої політики. Країни завойовують право на принципову позицію, зменшуючи свою вразливість перед ударами у відповідь.
Канада має те, чого хоче світ. Ми — енергетична наддержава. Ми володіємо величезними запасами критично важливих мінералів. У нас найосвіченіше населення у світі. Наші пенсійні фонди є одними з найбільших і найдосвідченіших інвесторів у світі. У нас є капітал, таланти та уряд з величезним фіскальним потенціалом для рішучих дій.
І у нас є цінності, до яких прагнуть багато інших.
Канада — це плюралістичне суспільство, яке працює. Наш публічний простір — гучний, різноманітний і вільний. Канадці залишаються відданими принципам сталого розвитку.
Ми є стабільним, надійним партнером — у світі, який є яким завгодно, тільки не стабільним — партнером, який будує та цінує відносини в довгостроковій перспективі.
Канада має ще дещо: усвідомлення того, що відбувається, і рішучість діяти відповідно.
Ми розуміємо, що цей розрив вимагає більшого, ніж просто адаптація. Він вимагає чесності щодо світу, яким він є.
Ми знімаємо плакат із вікна.
Старий порядок не повернеться. Ми не повинні за ним оплакувати. Ностальгія — це не стратегія.
Але на уламках розриву ми можемо побудувати щось краще, сильніше і справедливіше.
Це завдання середніх держав, яким є що втрачати у світі фортець і які можуть найбільше виграти у світі справжнього співробітництва.
Могутні мають свою силу. Але ми теж щось маємо — здатність перестати прикидатися, назвати реальність своїм ім'ям, розбудувати власну силу вдома і діяти разом.
Це шлях Канади. Ми обираємо його відкрито та впевнено.
І цей шлях широко відкритий для будь-якої країни, яка готова пройти його разом з нами.
Дуже дякую».
+6