Вже кілька днів у нього нема сну. Перед очима моторошні кадри, безногі та безрукі побратими із хрестиками на шиї. 29-річний військовий із Гайсина Борис весь час усміхається, наче хоче забути те пекло Донецького аеропорту.
Він не хоче, щоб його називали «кіборгом»… Каже, що вони не машини для вбивства, а прості люди. І кожен з них Герой, кожен зробив свій внесок в оборону аеропорту, який між собою бійці прозвали «розмінною монетою» для влади. Він заперечує, що про них забули генерали… Каже, що бійці просто опинились у непотрібному місці в не дуже сприятливий час… Стискає в руках обшарпаний синьо-жовтий прапор. На нього для військових списують тисячі, хоча шиють із найдешевших тканин. Тут, на передовій, він не має ціни. Цей прапор висів на стіні Донецького аеропорту. Кидається у вічі запис «Будем жить». Багатьох хлопців, які це писали, вже немає в живих…
Борис – розвідник. Має військову освіту, працював за спеціальністю у Гайсині, але кілька років тому покинув. Мобілізували у кінці серпня, прикріпили до 79-ої окремої аеромобільної бригади, що дислокується у Миколаєві.
– А звідти відразу на передову. Пройшов Іловайський котел. Як вибирались звідти, то секретна інформація, — розповідає боєць. — Був запланований маршрут, але наші частини підло накривали «Градами». А вони вибухають у повітрі, осколки січуть військових навпіл… Кілька залпів – й взводу нема. Коли вибрались із котла, поїхав до рідного Гайсина на кілька днів. Там мені місцевий волонтер дала лист школярки Дарини Яремчук. Дивовижний вірш, який потім я забрав із собою на війну. Сховав біля серця під броник й весь час перечитували із військовими. Наче талісман…
У Донецькому аеропорту розвідник провів майже три тижні. Загиблих набагато більше, ніж про це кажуть у новинах. Мабуть, щоб не було паніки.
– Серед терористів багато найманців, воюють за гроші. Що цікаво, переважно це наркомани. Щодня їм колять по 3-5 кубиків адреналіну. У сепаратистів нема честі та гідності. Одного разу вони подзвонили і попросили перемир’я. Наша артилерія спрацювала дуже добре, у них великі втрати. Через години півтори нас знову почали обстрілювати. Слово «перемир’я» з їхнього боку серйозно сприймати неможливо, на жаль. А за тиждень до дня народження Путіна обстрілювали чи не найбільше. Серед терористів ходили розмови, що Путін пообіцяв дати два мільйони тим, хто захопить новий термінал до цієї дати.
Від самого аеропорту залишились руїни, ховаємось за колони, адже переважно все із гіпсокартону. Обстрілюють весь час, впритул. Тільки вранці, коли чечени моляться, можна набрати маму й сказати, що ти живий. А тоді починається «дискотека». За 700 метрів від нас церква, то звідти теж «бахкають». А у нас туди стріляти рука не піднімається, то ж святе. А із третього поверху аеропорту видно Донецьк, який живе своїм життям, їздять маршрутки, працюють заводи… Води у нас мало. Її доводиться пити кожні 15-20 хвилин, щоб не обпалити горло через постійні обстріли. Ніколи не думав, що із таким задоволенням їстиму солдатську тушонку, мівіну… Тут я відчув справжній смак хліба. Залишки хліба не викидаємо — сушимо на грінки. Із казанка не з’їси лишнього, щоб не обділити інших, все у нас по-братськи. На війні ти починаєш цінувати кожну мить. Хлопці їдуть додому й одружуються, вінчаються, поспішають жити.
У жовтні до Донецького аеропорту разом із волонтерами приїжджав Григорій Мустанг (той, що розмалював зірку у Москві). Прожив із бійцями п’ять днів. Тоді були страшенні обстріли.
Пригадую, як Григорій після од-
ного з них сів й довго не міг слова сказати. У нього була із собою своя зброя — фотоапарат. До цих пір підтримуємо зв’язок телефоном. Та найстрашніше на війні — це «двохсоті» та поранені. Серце обливається кров’ю, коли із тобою поряд лежить твій товариш й вмирає, цей стогін…. А ти не можеш це чути, кладеш йому в рот трубку, щоб не чути ці стражденні крики. Уявіть собі, коли телефонує дружина, яка тільки що народила сина коханому, а ти їй у відповідь кажеш: «Вибачте, ваш чоловік двадцять хвилин тому героїчно загинув…»
Зараз збираємо гроші для нашого бійця — 48-річного Олександра Терещенка. Сам він тележурналіст. Підтримував ідеї Майдану, тому й пішов добровольцем у зону АТО. 15 жовтня він отримав поранення від снаряда. Я спочатку подумав, що то «двохсотий», пульс навіть не чіпав. Хотів на лобі написати дані про загиблого… А він, на щастя, виявився живим. Лівої руки не було, права висіла на шкірці… Зібрав їх докупи, зв’язав бинтами. У Сашка важкі поранення, пошкодив праве око, втратив праву руку і кисть лівої руки. Потрібна не одна операція, протезування та реабілітація.
Через кілька днів Борис знову повернеться до військової частини. Він вже нічого не боїться. Каже, що боляче дивитись на тих, хто весь час у тилу варив кашу генералам й ні разу не вистрелив із автомата, нині ж ходить у орденах… Переконаний, що ті, хто щодня був на передовій — на межі життя і смерті — таких нагород не матимуть… Та це нині не головне. Всі вони там за те, щоб був мир, за те, щоб помститись за смерть бойових побратимів. До зими українські військові не готові…. Та Борис каже, що вся надія на волонтерів. Не прощаємось. Наостанок повторює ті слова, що написали в аеропорту на прапорі — «Будем жить»… І я йому вірю. Вірю, що ці «кіборги» (хай вибачають, що так називаю) боронитимуть країну до останнього патрона. Тут зрадників не буде.