БОРІС ДЖОНСОН: Мій п'ятирічний син запитав мене, чому люди вішають прапори на ліхтарні стовпи. Правда в тому, що вони знають, що лейбористи не поділяють їхнього патріотизму.
Дебати

коментарі
БОРІС ДЖОНСОН: Мій п'ятирічний син запитав мене, чому люди вішають прапори на ліхтарні стовпи. Правда в тому, що вони знають, що лейбористи не поділяють їхнього патріотизму.
514 коментарів

17:15 GMT 02 січня 2026 р., оновлено 17:41 GMT 02 січня 2026 р.
БОРІС ДЖОНСОН, КОЛОНИСТ

Іншого дня я невтомно їздив на своїй старій козирці кільцевою розв'язкою біля Дідкота і побачив чудовий парад прапорів – англійських прапорів, прапорів Союзу – по всіх ліхтарних стовпах. Я схвально посигналив, бо нічого не маю проти цих імпровізованих проявів національних почуттів.

У ці похмурі дні початку 2026 року вони допомагають створити святковий, майже ювілейний настрій. Коли я показав великий палець вгору тим, хто піднімав прапор, хтось із заднього сидіння поставив ключове питання. Я думаю, це була п'ятирічна дитина.

«Тату, — сказав він, — чому ці люди вивішують наші прапори? Для чого це потрібно?» — «Ну, — сказав я, розмірковуючи, як далеко мені потрібно повернутися. — Це просто їхній спосіб сказати, знаєте: «Ура Англії! Ура Британії!» Щось таке».

Гадаю, ви погодитеся, що це була досить розсудлива відповідь, але ухильна. Вона була точною, але не зовсім усією правдою. Має бути краща причина, чому так багато людей сьогодні готові кинути виклик раді – порушити закон – і підкладати хиткі частини громадської інфраструктури, щоб заявити про свою любов до власної країни.

Причина в тому, що вони тепер глибоко відчувають – після 18 місяців цього мерзенного лейбористського уряду – що не можуть покладатися на людей при владі, які поділятимуть це почуття: простий і нескладний патріотизм.

Відколи Кір Стармер та його партія прийшли до влади, накопичуються докази того, що вони по-іншому тлумачать, що означає бути пробританським, не кажучи вже про проанглійським. У цій країні справді є речі, які змушують їх пишатися, у верхніх ешелонах лейбористського уряду.

Але занадто часто саме це суперечить здоровому глузду британського народу та прямо суперечить національним інтересам.

Візьмемо, наприклад, цього ісламістського вбивцю, якому платники податків виплатили компенсацію у розмірі 7500 фунтів стерлінгів, а також 240 000 фунтів стерлінгів судових витрат. Це Фуад Авале, і він за будь-якими стандартами є надзвичайно небезпечною та неприємною людиною.