Я мало, що пишу тут після переводу в іншу частину. Адже є речі, які не можна розголошувати і є дуже багато роботи, через яку не до інтернету. Але з кожним врятованим життям- в мене все більше сивого волосся. Кожний виїзд еваку - це потенційність самому стати 300 чи навіть 200 для медиків. Сьогодні нас до посадки пасла FPV, потім десь серед дерев бахнула, поки з бліндажа витаскували важкого 300- ще одна FPV хотіла в нас влучити. Поки грузили 300- хлопці просто вибігли з помпами і прикривали машину, в якій я чекала пораненого. Далі ми ледь виїхали з посадки, і за нами до самого села знову гналась FPV. А поранений лежить біля мене, я в крові, а в нього замотане лице, руки, ноги і просто каже: мені так холодно, вкрий мене сильніше. ПКБ все дужче пищить, бо нас наздоганяють. Я рахую секунди: це все чи ще ні? Але ми відірвались, хлопця врятували, око під питанням, але якби не такі відчайдушні суміжники, як ми- чийсь би син, брат, чоловік, тато - помер. Чорні хрестики- це зона поранень, можете уявити скільки крові він втратив, які поранення має, але він живий - і для мене це головне. Кожна евакуація - це ризик для медика, то я десь в кущах лежу,то руки подрані як на ходу стрибаю з тачки, то лице, було навіть що я лежала і текло в ботинок зі стегна, але я болі не відчувала. FPV - це страшна річ, про яку ще недавно я і не думала. Часто я думаю, що і КАБ не так страшно, бо він за тобою не буде гнатись, а просто ляп і фінал. Бережіть одне одного. Бо в цьому пеклі кожна хвилина і секунда важлива. Кров з одягу можна відіпрати, але все, що бачиш і відчуваєш - це кожна нова рана на серці.
Я ні про що не жалкую, ні про свій вибір, ні про рішення, могла би вибрати інший шлях, комфорт, але я б тоді себе ненавиділа за таке рішення, бо я маю бути тут- з тими, хто тримає наше небо.

Дівчина, рочків 27, наш колишній бойовий медік, влітку перевелась до Мадяра.
Імхо, тільки такі як вона має право голосу в питаннях продовження війни