За словами Хшановського, його батько, довідавшись про акцію нищення православних святинь, бігав по хаті, кляв уряд, Славоя, Мосціцького і навіть самого Ридза, бідкаючись, що "нас тут русини виріжуть, без найменшого жалю виріжуть, що нам того ніколи не подарують". Ці слова виявилися, на жаль, пророчими.
...
Я ж у своїй книжці проаналізував події протягом 150 років! Це дозволило виокремити ланки одного ланцюга. 1830, 1863, 1905, 1917–1918 роки були своєрідними проміжними піками польсько-українського протистояння, коли українські селяни, відчувши свою силу і здобувши ситуативну перевагу, помстилися тим, хто століттями з них знущався.
Як влучно зауважив Даніель Бовуа, сокира – зброя озвірілого люду! Доведеного, додаймо, до такого стану іншою стороною. Також не треба говорити, що селянська пам'ять коротка, як це роблять польські історики. Вона насправді є достатньо довгою.
....
Скажімо, для УПА це були терени майбутньої Української держави; для волинського селянина – шматок кращої землі ближче до села й черевики на ногах дитини, хоч би й відібрані в її польського ровесника/ровесниці; для Лондонського уряду – Річ Посполита ante bellum; для Кремля – західні кордони після 17 вересня 1939 р. тощо.
Жертвами цих полярних інтересів стали однак десятки тисяч жертв з обох боків. Тому наша молитва над їхніми могилами повинна бути щирою і взаємною – польсько-українською.
І на завершення про те, що непокоїть й болить. Ще 2013 р. після засідання польського-форуму партнерства, присвяченого волинським подіям 1943 р., я запропонував польським історикам, зокрема професорові Ґ. Мотиці, сісти за круглий стіл й проаналізувати sine ira et studio (без гніву й упереджень) документ за документом.
Але наразі (особливо після 2016 р.) все залишається без змін: більше політики й емоцій, ніж науки. І доки перше буде домінувати над другим, ситуація з польсько-українським порозумінням й далі залишатиметься безнадійною.
https://www.istpravda.com.ua/articles/2020/07/27/157862/