Pylyp Dukhliy
2 mins ·

Не разделяю всеобщего ликования.

Украина перестает быть субъектом, мы идём дорогой быстрых побед, меня стратегию на тактику, переходим к более примитивным реакциям. Нас загоняют уже по проложенному маршруту.

Порошенко играл в долгую. Было уже решение трибунала по морякам и в сентябре начались бы санкции и аресты имущества. Цемах был одним из главных свидетелей. И если завтра он в россии заявит, что показания из него выбивали под давлением, то можно про него забыть и голландцы его не увидят больше, а его показания никто не будет рассматривать.
Было отпущены также убийцы наших солдат и офицеров и они уже не понесут наказание.
Мы подыграли путину, вывели его из под удара. И, судя по всему, это только начало.

Зеленский играет в короткую. Здесь и сейчас, не думая о стратегии. Даже непонятно как теперь будет идти следствие и суды по отпущенным. Высшие государственные чины Украины помогли им избежать правосудия. Но они об этом не думают.

Мы сейчас выиграли бой. Пленные освобождены. Но все идёт у тому, что мы проиграем войну и нас вернут назад в малороссийское стойло. А все жертвы в этой войне были зря. Но это ж не их война, этим у власти насрать. Она только мешает, как и нашим западным партнёрам. Сорри, это бизнес, солдат, ничего личного.

россия никуда не денется, будет также воевать с нами и делать все, чтобы не было независимой Украины. А с руководством, которое не думает наперед и живёт короткими победами - это будет легко.

Тут сложно принимать решение. Думаю если бы самих пленников спросили готовы ли они на такой обмен - это был бы тяжёлый выбор.

Спасибо тем, кто рискуя жизнью притащил сюда Цемаха, спасибо нашим героическим морякам, спасибо пленникам, которые не сломались и тем, кто воевал и продолжает воевать.

И позор тем, кто работает статистом по чужому сценарию не в своей игре.

Лозниці пощастило на багату хроніку. В архівах залишилося години кінематографічних кадрів з похоронами Йосипа Сталіна. Початок березня 1953 року був дуже холодним і не лише за погодними умовами, але й за настроями. «Державний похорон» передає цей настрій колективної скорботи з глибокою деталізацією та яскравим червоним і чорним кольорами. З гучномовців лунають нескінченні оди вождю комуністичної партії та довге перерахування його здобутків на цій посаді. А в кадрі – натовп, який чергами вибудовується за газетами з некрологом. У хроніку потрапляють однакові портрети Сталіна та великі тексти судмедекспертів, які детально розписують (мало не посекундно) його вихід із життя.

Окрім, власне, самого похорону, у фільмі присутні цінні відеоматеріали з Таджикістану та далекої Якутії, де люди довго добираються до райкомів, щоб послухати з радіо інформацію про смерть свого лідера. Жінки плачуть, чоловіки із кислим виразом обличчя довго вглядаються в камеру операторів. Лозниця надає доступ глядачу і до Кремля, де черга до покійного, здається, ніколи не закінчується. І знову ж таки, супроводжується одами Сталіну. Особливо цінним стали кілька кутів зору на промови Маленкова, Берії та Молотова, які слухають по всьому Радянському Союзу. В якийсь момент ловиш себе на думці, що дивишся повноцінне кіно, а не хроніку, задокументовану десятками операторів. Настільки вдало документалістам вдалося зловити природне та неприродне світло темних коридорів Кремля. Кульмінацією Сергій Лозниця обирає довгий прохід портрету Сталіна, піднятого краном високо в небо. Зупиняються заводи, автомобілі, залізничні поїзди та врешті-решт люди, щоб піддатися масштабній скорботі вже не так і за людиною, як за часом, якого не повернути. Суцільна тиша навколо не пригнічує, а лякає, враховуючи фінальний титр від режисера про злочини культу Сталіна.

Між XX з’їздом комуністичної партії та похоронами лідера нації минуло лише три роки. Ця переоцінка сильно вражає, коли переглядаєш двогодинний монтажний фільм Лозниці. Запам’ятовується монолог невідомого чоловіка, який хвалить Сталіна за змогу об’єднати народи світу. Він акцентує увагу на приїзді Генералісимуса до затоплених шахт Донбасу та напівзруйнованих після війни фабрик. За його ж спогадами, нікому не вдалося об’єднати Україну, але Сталін зробив неможливе і об’єднав. Ця оповідь про «об’єднання народів» скидається на могутній опус постправди вже і в 1950-х – так переконливо звучить голос оповідача. Через десятиліття у кінопрокаті з’являтимуться десятки фільмів про Голодомор та сталінські репресії, які досі не поклали край дискусіям навколо особистості «вождя». А здавалося, що минуло 70 років! Ймовірно, не покладе кінець і «Державний похорон», але доступнішого та масштабнішого документа епохи навряд чи можна знайти.