Мій покійний батько написав це у 1988 році. Витратьте хвилинку.
ДО УКРАЇНЦІВ


Українці мої, українці,
Вас і лаяти треба, і жаль.
Продались ви за ласі червінці,
За оманливе злото й кришталь.
Ех, невдячні козачі нащадки,
Ну куди ви дивились, куди?
Як тягнули ярмо? То ж негадки
До якої скотились ганьби.
Тьху, та й годі. Пече мені сором
За братів, за батьків, за дідів,
Що, бездумні, навіженим хором
Прославляли прокляття віків.
А ні мови тобі, ні держави,
Є народ, а так, ніби й нема…
Лиш чорнобильська чорна заграва
Нас в смертельні обійми прийма.
Є земля – Україною зветься,
Та немає кому боронить.
Поспитаймо у власного серця,
Як нам волю здобути, як жить?
Сіре плем’я, що втратило віру,
До прощення чи ж знайде шляхи?
Господь Бог, певно, в повную міру
Нам покару воздав за гріхи.
Запитаймо у житнього поля,
У дрім-лісу, у вільних вітрів,
А чи може омріяна воля
Заблукати в туманах віків?..
Чи ми совість згубили навіки,
Чи не вміли по правді іти?
Українці, які ж бо вам ліки
Допоможуть дорогу знайти?
Ні, не ліки, а щира покута
Нам соборності вказує час.
Що збулося – того не забути,
А майбутнє – залежить від нас.
Вік двадцятий спочину не знає,
Але й він вже стомивсь, догоря…
А на обрії он виринає
Молода УКРАЇНСЬКА зоря.