«Оце ж хотіли виїхати, внук і білети нам на поїзд купив, а вони розбили мінами путя… Це ж, шоб ми не тікали… А зараз нам вобще ніяк тікать: дід лежить вже зовсім, а в мене сили вже немає. Тяжело оце морально більше. Шо там Україна, чи буде нас освобождать, чи ми уже так, на смерть нас отут кинуто? Тєлік отой вже не можемо дивиться: і брешуть, і брешуть! Пенсію з дідом не встигли переоформить…А Плотницький казав, шо дадуть в рублях. Ото син нам присив гроші, так у нього ж сім’я, і діла вже не дуже. Оце я купила продуктів на місяць, а на мило і порошок вже нема, а на лікарство діду – я вобще молчу! Отака у нас жисть настала, хоч вішайся…Та не буду, не буду плакать…Ми ще нічого, а он люди кожний ранок біля мусорки товчуться. Ні, не бомжі. Чисто вдягнені… голодні бєдні люди. Правда-правда, я з вікна бачу, он мусорка під вікнами вправо».