Іван Виговський

Тут окремі фейсбучниє маршали кажуть, шо салдату воно, конєшно, видніше правильно чи не правильно хенерали накази віддають. Бо салдат все своїма очима бачить і завжди каже правду... ну у всякому разі те, що він вважає правдою.
Історія сталася ця на початку серпня 2014 року, десь в зоні АТО, з одним із моїх товаришів, бійцем однієї з аеромобільних бригад. Коротше, мої реальні друзі знають з ким...
лексику трохи змінюю, але матюки будуть, прошу пардону.
Історія то вся - два телефонні дзвінки в госпіталь і бесіда віч-на-віч.
Телефонний дзвінок перший
- Ти як?
- Та ну нах... пиздець... півтори тисячі лягло... якого хуя... куди я попав, куди нас послали...ааааа... додому... весь в крові...
Можете уявити мій стан. То був один із найважчих днів 2014 року для мене.
Наступний день. Телефонний дзвінок другий
-Ти як?
- та все класно, голова трохи болить і око сіпається. А так норма - ржем з пацанами...
-???? Як ржете? А півтори тисячі? А поранені? А кров?
- ну... мене трохи контузило... наплів трохи...
Коли би він в той момент був поряд у нього була б іще одна контузія.
Зустріч.
- Петрович, а знаєш, що насправді сталося в той день?
- ну Ви ж висотку штурмували, тебе контузило.
- ага, мені ротний розказав. Ми по зеленці їхали і прапор поклали щоби за гілки не чіплявся. На узлісся виїжджаємо прапор не підняли - а тут наші з танка прямою наводкою. Добре шо промазали...всі живі лишилися..
Микола зараз воює, медаль отримав. Вже два рази у відпустці був. Ми всі його дуже поважаємо.
І зважте - він жодного разу не збрехав.