Як і обіцяв, маю віддячити Щуру за ксіву звітом (ксіва правда не знадобилася, но то такоє).

Як я вже казав наш товариш пішов добровольцем, півроку його частина стояв на півдні, а зараз їх перевели безпосередньо в зону бойових дій. Він написав список що їм треба вислав нам.

Отже зібрали гроші та купили тепловізор (офігєть дорога штука. Десь як поношена машина), дальномір (нормального купить не встигли, тож взяли на 1500 метрів), рації, коліматори, якийсь переходнік для зарядки від прікуріватіля машини шолі, чи навпаки для зарядки акумулятора машини – я не розбирався шо то за прилад, всіляку білизну та шкарпетки, мотузки, мішкі, рукавиці, купу їжі – дружини крутили сало, пекли пірогі, чебуреки, якісь суміши з горіхів і кураги, діти писали листи солдатам на фронт та малювали малюнки. Забили ми тим багажнік і десь в 20-00 рушили.

До Лубнів дорога прекрасна, потім майже всюди чиниться, обїзди, бетонні блоки, вночі то стрьомно, в харківській області дороги в кризі, їхати по двом коліям і не помилятися. О’бїхали по окружній Харків і поїхали на Ізюм. Ізюм місто задрипане но кругом я так зрозумів ліси. В Ізюмі перший блок пост, біля палаючої бочки грілося декілька людей в формі та зі зброєю. На нас уваги не звернули. Дорога убіта в казашку – ями вибоїни жопа нєсусвєтна. Переїхали через, кажись, сіверський Донець

Проїхали той Ізюм (ой задріпанство) і по темені поїхали по дорозі вже геть без ніяких населених пунктів. Почала вити машини. Думали амортизатори, колодкі, стойкі шо?! Тричи зупинялися мацали колеса – ніхуя, все ок. Када під час однієї такої стоянки проїхала повз нас ще одна машина так точно виючи. Почекали наступну – так само виє. Ввімкнули ліхтарики почали роздивлятися дорожне полотно – а воно крім того що в ямищах, все нафіг посічене гусеницями танків до стану гребінки, яку спеціально кладуть на швидкісних трасах перед пішохідними переходами щоб попереджати водіїв. Шум і вий шин по дорозі, то взагалі ознака шляхів АТО – якщо на таке заїхали, то ви вже там. Але і звикаєш швидко і потім не звертаєш уваги.

Між Ізюмом та Славянськом ліси на горбах. Траса йде повз це місто де все починалося, от і перший блок пост. Бетонні блоки змійкою, військова техніка, люди у формі зі зброєю. Тут як і всюди потім достатньо було показати паспорти і відкрити багажник. Ксіву Щура ніхто і не дивився. Думаю чарівно діяли наши київські номери, київські прописки в паспортах і стрічка на машині, яку вирішили не знімати ібо стидно. Я зняв тільки копєєшний пластмасовий хрестик з дзеркала, бо мій товариш до якого везли передачу попередив, що всілякі місцеві нелояльні елементи вже добре знають що він означає.
Солдати здалися мілєйшими людьми бєз корисной мислі, якими можна лехко спілкуватися і щось пояснювати чи доводити. Всілякі манти на дорогах куда боліє хітрозадиє і з подлянкой. І ці десь оце як ми. Тобто солдати то хтось з нас. Це дійсно так і є.

Були і приколи. Здуру вклав у паспорт приписне дє я числюся перевединим у офіцерський склад. Солдат на блокпосту зразу витяг з паспорту сєй докУмєнт, і німог понять шо ето. Я рішил проявить ініціативу і чесно сказал шо це моє приписне свідоцтво, на той випадок якщо ви мене зразу оце прям тут заберете в лави ЗСУ. Солдат сміявся очінь і ми спокійно собі поїхали в бік Словянська. На наступному блокпосту вициганили ліхтарик бо їм там дійсно вночі нічо не видно.

Словянськ лишився праворуч ми спустилися в низину. Болото камиші. Річка. Міст висаджено у повітря. Зїзджаємо до річкі на понтонну переправу. (коли їхали назад зняв відео https://www.facebook.com/video.php?v=778957355556064)

Піднімаємся назад на трасу і вїзджаємо в 100% розтрощене село Семьонівка, яке є передмістям Словянська, там і вщент постріляний знак Словянськ стоїть. Виглядало як з кадрів про війну на Балканах. Розвалені вщент будинки і зрізані до пеньків дерева. Я так розумію сюдою шла атака в обхід Словянська з метою оточення.
(їхав назад за фільмував https://www.facebook.com/video.php?v=778955495556250)

Після цього їхали до самого Артемівська без чогось цікавого. Передмістя Артемівська то оч страшне село на трасу в бік Дебальцево стоїть гаі і не пускає. Поїхали в центр на вокзал. Стали чекати, бо домовленість була що наш друг приїде в Артемівськ і забере ніштякі. Туалет вокзалу крім крайньої засраності порадував про сепаратистськими написами, але був і напис путін сука. Всі потяги в ЛДНР судячи з розкладу відмінені. Над вокзалом наш прапор.
О 7-00 місто здавалося вимерлим і жуткім. Але поступова почало прокидатися почали приходити люди на потяги та автобуси, приїздили таксісти. Ніхто на наші київські номери та стрічку уваги не звертав. Київстар не працює связі нєт вирішили чекати. Завалилися спати прямо в машині.
Розбудив дзвінок товариша по лайфу, і він повідомив сногшибаючу новину, що приїхати в Артемівськ він не зможе з об’єктивних причин (які опускаю в силу військової таємниці), і нам доведеться приїхати до нього в посьолок Л. Ми сказали шо канєшо же приїдемо (ну оні там на войнє, шо ж ми та тут усикаця будемо? стидно).
Посьолок Л. виявися населеним пунктом в 13 км. від Вуглегірська та 14 км від Дабальцево. Пару раз відкрили і закрили карту, позаглядали в джпеес, щоб остаточно переконатися шо це те що ми подумали.
Помолясь рушили.
Виявилось шо за цей час місто прокинулося і було наповнено військовою технікою, людьми в камуфляжі і всілякими машинками з двома білими смугами і кругами.
Обійшли пост гаї і рушили в бік Дебальцево.

На першому блокпості повторялася та сама ситуація – заглядали в багажник і паспорти, ми розповідали куди і нащо їдемо і нас лехко пропускали. В перший раз ми робко запитали, а шо там взагалі попереду за ситуація, на шо нам зі здивуванням сказали шо ну кая ж може буть ситуація? Стріляють там. На питання чи можна нам туда, сказали шо канєшо можно раз дірзнулі.
Із захватом спостерігали як якісь волонтери розвантажували ніштякі на блокпосту і далі не їхали. Но нам так било нізя.

Дарога убита в казашку по ній туди сюди їздять танки і прочі всілякі воєнні дівайси. Проїхали лінію оборони – бліндажі, ланцюг протитанкових пірамід, ну не буду описувати детально – нас тут сраниє чуркі чітают і йобані хокеїсти – привіт коцапи да, шоб вам повилазило.
Справа маячила циклопічна Вуглегірська ТЕЦ і виблискувало водосховище.
Проїхали підірваний міст, який починили сапери і приїхали в Л. стали на блокпосту поділился з солдатами сігарєтамі.

Прийшов наш друзяка з автоматом і сказав шо ж ви тут стоітє поїхалі к нам. Ми і поїхали.
Звернули на вулицю яка була уставлена танкамі беемпехамі та уралами. Почекали поки розвернеться танк і заїде у двір, і підрулили до хати де розквартироване відділення нашого друга.
Наступні півгодини показували як працюють рації, прилад нічного бачення і т.п.
Поразіло убранство хати – солдати живуть точно так само як жили в тій хаті до цього місцеві- і ето жуткая жопа я вам скажу. Я так розумію всі це посьолкі з хатами ето внутрі страшноє несамовитоє задріпанство. Жуть. Гуцули живуть незрівнно краще і всіляки угорці Закарпаття.
За війну можу сказать шо люди тримаються добре, жартують, випромінюють оптимізм. Так – є бої втрати і загиблі. Скаржилися що в сепарів покраща зброя а наше старе і ломається. Нещодавно відблили в коцапів урала і досі користуються звідти ништяками, бо в нас таких нема.
Урал цей виділяється назвою. Техніка всю якось пообзивали – катєнька там, васільок і т.п. в нас назви ласкаві і як дєцкі. Коцапи назвали свій урал промовисто – БОрзий. Так його і прийняли до наших лав.
Нібуду розповідати хто де кого і як бьє хай буде таємницею.
Думав поставити свою машинку навпроти танку і на фоні його всім сфоткатися, но рішил шо це скотство. Люди тут гинуть а ми гості з йобаними селфі.
У сусіднього будинку показали воронку десь 10 м в діаметрі і по пояс. Снаряд не розірвався бо хату б розвалило. Чим це стріляли не знають бо навіть не копали. Думають шось тіпо піона, бо глибоко закопалося і снаряд короткий, а це ознака ствольної артилерії. Казали що нам дуже пощастило шо затишшя і немає обстрілів бо до цього бувало що і на коліна падаєш від вибухів.

Ващє все що я описую відбувається на фоні залпів артилерії. Бух і бух бух і бух.
Близько було водосховище при тец, на обрії як нам пояснили був Вуглегірськ і Дебальцево, а далі виднілися терикони Горлівки.
Товариша треба було відвезти в Арметівська на Нову Пошту (она кстаті працює і можна тудов слати ніштякі). Виявилося що ми вже промільякалися і нас пізнавали привітно махаючи :-)
Десь на півдорозі почули декілька хлопків – думали в арку колеса вдарили камні. Как же ми билі наівни! З сусідньої посадкі з воєм стартанула пачка системи ураган.
Красіво і люто.
Правда товариш за кермом рішил шо ето по нашу душу і до самогоАартемівська доїхав зі швидкістю 110 км. Ми ловко обганяли танки та урали і всіляки джипи з блакитними номерамиі, нісліть по убітой в дупель дорозі как угарєлиє.

В Артемівську зайшли в сепрмаркет. Сюр полнєйший.
Половина військових при зброї яка мірно сосущєствуєт бок о бок з місцевими, і всі вєсєло і з шуточками скуповуються на касі. Ващє це все таке саме і в містє в коєм військових шо місцевих. Так шо нам не треба було боятися за стрічку на машині бо тут і з прапорами і з чим не хош їздять. Кстаті і тролейбуси тут є. Но канєшо єсі не в центрі Артемівськ всьо равно жуток.
Як нам пояснили оця дорога артемівськ-дебальцеве тут зветься нііначє як дорога жизні. Водна є одна і дуже важлива для постачання.
Привезли посилки назад в Л.
Вобщім все відвезли, попрощалися з солдатами, вони кстаті люди оч юморні і ващє ну дійсно шо ми шо вони. Все приколювалися дє лишайтеся, ми вам в люк птур поставимо будете нам за беемпе :-)
Дали нам кожному по сухпайку шоб вдома фастатися.
Ну ми і додому рушили. Ітого чотири ходкі по дорозі життя :-)
Сьогодні дивився репортаж Цаплієнко про Рідкодуб і Дебальцево, він там і в нашому Л. стоїть в шлємє і бронікє.
Донбас при світлі виявився місциною з далекими горизонтами і постійними перепадами висот – там всюди пласкі підвищення видно оч далеко. Ізюмські ліси вельми обширними і теж на красивих підвищеннях. Дерева в них низькорослі і покручені, на кущі великі схожі.
А. На донбасі було -7 і взагалі ніякого снігу – тіко пилюка і замерзла баюра, шо дозволило проїхати всюди де було треба.
Дороги назад були полни військової машинерії, якої не скажу канєшо же.
Назад перевіряли чи не веземо з АТо зброї. Найшли під сидінням пачку горішків. Рік там лежала я не знав :-)
А. Порадувало місто Харків яке навіть при тьмє виявилося містом вельми обширним і красивим. Тут є центр з красівимі домамі, рестораціями і прочіми генделями, дві рікі, красіво підсвічені церкви і висотні дома, 5-ё трамвай, метро з червоною літерою М і геть радянськими назвами зупинок. Дуже добре що сєпарів тут перемогли вуличним способом, бо втрачати таке жалко.
Опчім то все.
А вся наша банда по приїзди низько вклонилася моєму паджеро. Виявилося шо ця машина створена саме для умов АТО і руліть на ній по таких місцинах одне задоволення.
На цивільних моно приводах я сюди їздити не раджу – можете лишити ходову на вибоїнах, а чинити там немає де скорш за все.
Я майже нічого не знімав бо було стидно перед бійцями що я тут лише гість. Я не хочу знімати селфі на фоні техніки і воїнів. Це глоріхантерство.
Воть.

Не спали дві доби нас було двоє водіїв за кермом. Вперше їздив вночі далеко і це офігєть утомітільно.
Дякую Щуру за турботу, но ксіва не знадобилася – так її ніхто і не дивився. В машині був вайфай і ми весь час читали про перемовини мєркєль з оландом, про які пєрємірія і вивезення біженців, но помоєму зона АТО живе своїм життям і цим вже не сильно і цікавляться.
Всьо.