Повернулась з України
Приїхали. Мій любий кум, російськомовний луганчанин, переварює з сусідом в нас вдома опалювального котла з газу під тирсу і сміття. Перемазаний сажою, але довольний. Українські кулібіни хакнули конструцію італійського котла і виклали схему в інтернет. Сусід зі своїм котлом на черзі.

Дружина мого кума, росіянка, колишня луганська бізнес-вумен, в фартушку цілий день біля плити - готує обід на всю нашу величезну українську родину. Розказує: 20 років вона жила в Луганську і жодного разу їй не довелось розмовляти українською взагалі. Потім повстанці пояснили, що їх, російськомовних, притісняють, ну вони і виїхали з двома валізами. Днями повідомили, що повністю сплюндрували їх бізнес і житло, вони втратили все. Жінка сповнена такого оптимізму, що я стидаюсь розказувати про свої проблеми. Заставляє своїх дітей розмовляти українською.

В альтанці під виноградом чути суміш української, російської, англійської і німецької - це наші діти намагаються порозумітись.

Замовляємо ресторан на роковини. Дивлюсь безкінечний список страв і сумніваюсь, чи треба до того всього (коливо, борщ, тушену картоплю, гречку, ікру, червону рибу, відбивні, голубці, налісніки, нарізку, овочі) ще салат і пончики з часником. Необ'ятна рестораторша лагідно: "дитино, може у вас в німеччині і принято голодать, а у нас без салату і пончиків з часником не поймуть. Будуть казати, що минулого разу наче більше на столах було. А це наша репутація". Дописує в список ще і блінчики з м'ясом. В результаті стіл дійсно ломився. Потім син мені на вухо: якийсь офігєнний був салат. У доньки доводилось пончики відбирати силою, бо могла луснути.

Балакаю на поминках з однокласниками. Розказують, днями збирали чергову партію допомоги воєнним. Привезли з сіл пакунки, не влазить все в машину все, що понапривозили. Жіночка з села розходилась - даже і не думайте, пакуйте як хочете, я в село назад не повезу, бо мене люди розірвуть. Однокласник зголосився добровольцем, зараз на підготовці. Головна тема розмов - чи витримають прикордонники. До російського кордону дві години їзди.

Зустріла подругу, вона вчителька. Нігті розмальовані жовтоблакитним. Я спробувала поглузувати, то вона мало не депортувала мене з країни, бо я не знала, що саме день прапора. Зайшли в піццерію в колишньому гастрономчику. Цей манюній гастрономчик був там завжди. Там продавали господарське мило, ржаве сало, свіжий хліб і завжди смерділо оселедцями. Те, що я там тепер побачила, затьмило мої тірольські наспіви. Це абсолютно зі смаком обставлений цілком європейський ресторан з канонічною італійською піццою і грузинським вином.

На могилках свіжа могила в горі квітів. На фото - пацан в військовій формі. Рік народження мого сина. Мій син побачив, помовчав, відійшов до дороги. Закурив. Потім каже - я спробую пояснити це моїм друзям. Кожному.

По дворі летить пух і пір'я. Мама пакує гостинці столичним родичам: зарізали качки, напакували помідорів, перців, баклажанів, картоплі і цибулі. Нам також простіше погодитись, ніж відмовлятись. Ото здивуються митники на кордоні, коли побачать класичну клітчату сумку з цибульою і перцями. Чоловік: "скажем, що це сувенір".

Моя донька, що народилась і виросла в Німеччині, вперше сказала - я б хотіла тут жити. Сказала це українською.

Все буде добре.