Дмитро Різниченко

Вчора у фронтовій зоні зупинив машину з однією жінкою і чотирма дорослими чоловіками. Іде розвідка боєм, а тут вони з-за ворожої межі несуться.
Обшукали.

- Куди тікали?..
- Від війни.
- Чого так довго сиділи?..
- ...В шахті працювали.
- В шахті?! - зривається мій напарник, - Аж до цього дня?.. Доки фронт до дверей не підійшов?! Та хто тобі повірить, сепаратист!
- ...Правда, в шахті!.. Горизонти заливає... Відкачка!.. Начальник не відпускав... Відгули взяли... Насосна станція...

Я слухав, як вони виправдовуються, і вірив кожному слову. Троє братів - два шахтарі, один - доросла дитина, явно слабуватий розумом. Огрядна, втомлена, перелякана мати. І батько. Зеленкуватий, висушений підземною працею.

-...Ви теж шахтар? - питаю.
-...Так... 36 років стажу...

Вірю, дядько, вірю. У тебе ж твої підземні десятиріччя на обличчі написані, на ребрах, на чорних репаних руках. У мене ж самого батько - металург, він же в мене теж півжиття на поверхню не вилізав. Він на роботу ходив, наче проклятий - хворий ходив, на пенсії ходив, коли місяцами зарплату не платили ходив. Сказали б - і під бомбами ходив би.

Їжджайте, батько. Вибачте, що ми тут з автоматами.