Найщасливішим тижнем у моєму житті був тиждень після закінчення Революції, коли Янукович утік, люди вперше відкрили для себе Межигір*я і будуари Пшонки, коли було радісно і вірилось у зміни.

Бували дні, коли читати останні новини було так приємно, що ти засинав з ноутом в обнімку, і прокидався з надією, що сьогодні нарешті піймають Хряка чи Азарова.

Але постреволюційна ейфорія пройшла.

Ті, хто спершу злякався вирізаної дошки з паркану, представляють чи то Путіна, чи то Порошенка, чи то ДНР на мирних переговорах.
Ті, хто харчувались із державного корита лізуть туди ж знову.

Коли у нас оголошують перемир*я, а у нас збивають Мі-8 з 9 людьми на борту, то гріш ціна такому миру.

Коли Міноборони каже, що не закупає броніжилети для солдат, бо "їм незручно" - це щонайменше підло.

Коли прикордонники зізнаються, що охорона кордону посилена значною мірою завдяки...трофеям, відбитим у бойовиків - це трагікомічно.

А коли на очі натрапляється, інфа, що міністром оборони вірогідно стане мільярдер, що сколотив бізнес на продажі бройлерів, стає шкода солдат, які конвеєром ідуть невідомо чого воювать на Донбас. Теж, прости Господи, виникає аналогія з курчататами.

А мораль цього така, що все більше сильнішає відчуття, що вся революція в трубу.

Marina Daniluk-Yarmolaeva