гуманітарно філософське від письменника-мореніста:

Жоден російський адепт культурних діалогів з українцями, навіть той, що щиро співчував нашому Майдану, так і не дійшов до простої думки, що Болотна провалилася, а Майдан, попри все, переміг, лише тому, що спирався на потужну українську культуру, яка охоплювала буквально всі сфери майданного життя. Від гастрономії до ідеології.
Ну ось на рівні побутової прагматики - українцям вистачало пісень, які знають всі, щоб простояти ніч на барикадах супротив "космонавтів". Стояти без пісень якось страшно, незатишно і одразу хочеться кудись чкурнути й заникатися. А український гімн, як виявилося, здатний і сліпого вивести з пекла. Я не знаю, що б ми робили без ще бандерівських гасел про Україну і героїв. А хтось же їх колись, як і сучасні фанатські кричалки, вигадав. І хтось зберіг донині.
Між тим, на Болотній вони крутили вакарчукове "Я не здамся без бою", бо виявилося, що репертуарі усіх, скільки їх є, росіянських виконавців нічого підходящого такій ситуації і немає. Більше про батяню-комбата і етот дєнь Пабєди якось. Російська культура заперечує протест, як явище. І, здається мені, не тільки поп-культура, а взагалі.
Ну ось, скажімо, можна скільки завгодно захоплюватися лагерною прозою Солженіцина й Шаламова, жахатися відкритим ними глибинам людського падіння, але на фоні абсолютно пригодницьких "Тигроловів" Багряного - це проза "терпіл", жодному з героїв якої навіть на думку не спадає втеча з Гулагу, а не те щоб ще й перемога над кривдником НКВДистом. Якщо врахувати, що Багряний написав про своїх втікачів по-перше з власного досвіду втеч, а по-друге - під час війни, на львівському підвіконні всього з 8 днів, варто було дірватися до паперу й чорнил після фронту й оточення, - все стає ще більш показовим. Власне, мене не дивує, у що зрештою виродився Солженіцин, повернувшись з еміграції до Росії. Яснополянським маразмом все скінчилося, абсолютно в дусі великої роскультурки.
Ну і таке інше. Тому коли я читаю звіти про їхні "васторги" від того, що в Києві не гекають, розмовляють літературною російською, ну просто тобі "острів Крим", та до вас всі московські професори скоро втечуть, я думаю, "е ні". Вхід на кафедру тільки через іспит з отого гекання, усвідомлення того, що фарингальний ге - то ще скіфський субстрат, і конспектування "Третьої революції" Підмогильного і "Четвертої революції" Солодька. А тоді ми ще подумаємо, що ви за одні. Бо думка про те, що в плані наукової компетенції київські професори відрізняються від московських лише педикюром, для них ще теж настільки нова, що вони її ще й не подумали.

(с)