Мені здається, всі ми трохи прибріхуємо іншим, а найгірше собі. Ворог у воріт, і він так просто з -під цих воріт не піде і не збирається взагалі іти. Ворог налаштований серйозно. І ми, вдаючи, що віримо, що його хтось там зупинить, а нам головне зберігати спокій - теж кажемо собі м"яко кажучи неправду. І взагалі я б хотіла Арсенія Петровича або Олександра Валентиновича оце теж так заспокоїти, коли б під їхіми будинками стояли зелені чоловічки: зберігайте, мовляв, Арсенію Петровичу, спокій, не піддавайтесь на провокації, головне. Багато хто з нас про себе думає: нехай забирають Крим, Крим до нас далеко, але на Криму ж зупинятись не будуть. Багато хто з нас думає: ну це ж братські народи, ну все ж таки, тихою сапою та миром ... фігня все це. От український військовий на пункті пропуску не далеко від Чонгара в інтерв"ю кореспонденту vice news на запитання, -за національністю він росіянин?
- є трохи крові так.
- ну то як вам це, що доведеться воювати?
- а для нас немає значення, ворог є ворог. У нього немає національності, ми ж коли бачимо вбивцю-грабіжника, ми ж не питаємо, яка в нього національність, ти росіянин, я тебе відпущу, ні, для нас це не має значення. Це наша країна, ми за неї будемо боротися...
Пропоную собі чесно зізнатися, що це війна. І так само чесно сказати, що воювати ми просто боїмося і що нам страшно. Страшно - це нормально. Всім страшно на війні.