Олександр Черненко

Їздили по військовим частинам. Возили цигарки, речі. Хоч під частинами чергують зелені чоловічки з козачками, до частин можна підійти. Більше того, солдати запросто можуть покинути частину, але назад їх вже не пустять. Тому і не покидають.
В одній частині нас запросили до середини, провели екскурсію, хоч і заборонили фотографувати.
Зараз відчуваю повну подавленість. Дивилися ці нашвидкоруч зібрані укріплення, втомлених хлопців в караулі.
В частині служать кілька десятків жінок. Не зважаючи на ситуацію, 8 березня ніхто не відміняв, тому всі з простим і зворушливим макіяжем.
Солдати дякують за підтримку людям, журналістам, але лейтмоивом звучить, що влада про них забула. Керівництво лише з'ясовує, як у них справи і не дає жодних вказівок, окрім триматися.
Питають у нас, що буде далі, бо джерела інфррмації для них - це російські канали, яким вони не вірять і один 3G модем, хоч мобільний зв'язок постійно глушать. Ми звичайно розказували їм оптимістичні новини, а у самих клубок в горлі.
Хлопці хочуть виговоритися, хорохоряться, тихо кажуть про готовність поповнити ряди Небесної сотні і від цього дитячого і щирого героїзму хочеться плакати.
Ці хлопці і слів гімну до кінця не знають, у багатьох родичі і знайомі з російськими паспортами, але на "Слава Україні!" вони тихо, по-діловому відповідають "Героям слава!".
Цей народ непереможний!
А кремлівські пуголовки горітимуть в пеклі, я знаю