Вова Дітчук розповідає про свого товариша, Героя Небесної Сотні, Ігора Костенка:

"Кос, ну як ти так? Га?
Герої не вмирають, вмирають вороги, - і ти знаєш то ліпше ніж я. Кос, ти завжди був максималістом івсе ліз вперед. Навіть щит тримав , бо він спереду, ніж каміння кидають. Кос, знав би ти, як тебе тяжко було нести!.. нє, ти не важкий, а нести тебе тяжко!
І ми говорили, шо вмерти в бою за Україну – честь для чоловіка, а ти казав, шо шкода тільки, шо ми захищаємся, а не нападаєм. Я виплакався і більше вже не можу. Ти заслужив жити в тій ліпшій країні, за яку боролися. Але зараз – ти в найкращому місці. Ти з нами, а ми з тобою. Тобі не треба було загинути, аби бути героєм, ти ним був. Ти знав мене 82 дні, а я тебе буду знати все життя. І всім розкажу, що я знав ТЕБЕ. Ми не поїдем разом в Луганськ на футбол. Бо ти не поернешся з Києва. Повернуться пам’ять і слава. Ти великий лицар. Відважний і хоробрий. Завжди йшов вперед. Ти не знав страху. Дякую. За все. Ти будеш дивитися на мене зверху – і усміхатися. Я не підведу. І доведу справу до кінця. Поступово, методично і крок за кроком. До кінця. Бо ти загинув за нас. Дякую, Кос. Важко тебе везти і хоронити. І усвідомлювати, шо ти більше не заговориш, не засмієшся. Душу й тіло ти поклав за нашу свободу. Ми не підведем. І мир в білому світі буде )) То мала бути одна з тих охуїті**них історій, яку ми мали згадувати. Такою вона не стала. Знаєш, зловив себе на думці, що хотів тобі розказати, шо до тебе приходила Катя Ерусалимская прощатися. Кос, багато є чого сказати. Є шо згадати.
Обладунки, одяг повикидав. Шолом залишив. боротьба триває.
Дякую. За все дякую.

Дітч."