Я згадую 2004, коли молодим студентом ще скакав по майдану в Варшаві і підтримував Ющенка. В мене була свята радість і щастя, що ось, скоро і в нас. Що моя мама згодом не казатиме, "які дороги у Польщі класні, не те що в нас". А потім прийшли і все просрали. Політики. Ющенко, Юлька і решта. І я особисто, бо за них голосував. Да й люди всі просрали, бо не контролювали так як треба, сіли і знову почали зирить в тєлік за цим цирком. А все тому, що та перемога далася танцями і піснями. За нею нема нічого, майже нічого, крім обличчя Ющенка.

А зараз був пісенний майдан. І, може, гріх таке казати, але то що зараз коїться - це страшенна трагедія для окремих сімей, але це мусить бути перемога для народу. Бо ці жертви повинні всім нагадувати, що це через них повинні люди жити. Вони віддали життя за народ і вони, я впевнений, не дадуть все втратити знову. Україна приречена на нормальну долю. Саме на волині колись почалися востання, останнє правдиве в новітній історії, і з того часу історія зробила виток, але зараз спіраль має закрутитися в iншу сторону. І сьогоднішній вчинок з цим головою в наручниках ообисто для мене знаковий. Це прикуте трагічне минуле. Яке там і залишиться десь на сцені. А народ піде далі.

Я ж попишу-попишу, отримую зрадницький польський паспорт і одразу приїду додому. Я не перестану бути українцем, ніколи. І мої діти, я їм все рокажу що бачив, навіть тут, за компом. І я знаю, що я піду до центра Києва і буду там плакати. За всіх хто загинув за країну, яку я люблю більш за все на світі, що б я не робив, де б я не був, і як би не склалося моє життя. Бо мій батько з Переяслава, і там були колись справжні козаки, а не такі, як зараз на Кубані. І я дуже хочу, щоб хоч одна мільярдна генів їх була у мені. І якщо чесно, я її відчуваю. Це вона зараз пише.

Нехай покояться з миром загиблі. І нехай це все не буде марно. А скотам - смерті! Страшної, неминучої смерті!