Кадри об’єктивного контролю з Керченської протоки знімають усі вчорашні питання: маємо чистий обвал цілої автомобільної секції мосту впритул до пілона судноплавної арки. Залишається лише одне фахове питання, навколо якого зараз точаться суперечки в мережі — чим саме склали настільки масивну конструкцію і чому засіб ураження на відео фінальної ділянки йде на візуально невеликій швидкості. Давайте розберемо це мовою інженерної фізики та аеродинаміки.
По-перше, скласти капітальний проліт легким дроном із 50 кілограмами вибухівки фізично неможливо — він здатен лише прошити асфальт чи посікти ферми. З огляду на характерний профіль фюзеляжу в кадрі та масштаб руйнувань, я схиляюся до того, що тут відпрацював важкий виріб із тоннажною бойовою частиною — найімовірніше, українська крилата ракета класу FP-5 «Фламінго».
І це припущення повністю пояснює картинку в кадрі, де багатьох ввела в оману оптична ілюзія ширококутної курсової камери. На відміну від класичних крилатих ракет із вузькими крилами-«ножами» та питомим навантаженням за тонну на квадратний метр, аеродинаміка такого виробу побудована інакше — це фактично важкий безпілотний літак-снаряд із прямим шестиметровим крилом та двигуном класу АІ-25ТЛ. Коли під кінець маршруту основна маса палива випрацьована, навантаження на крило падає до ~500–600 кг/м² — приблизно як у навчально-бойового L-39. Межа звалювання такого планера у щільному повітрі над водою лежить біля 300 км/год, а реальна керована швидкість на віражі перед мостом (якщо порахувати проходження 400+ метрів від лінії бонових барж до опори за ~3,5–4 секунди) становить близько 400–450 км/год. І це свідоме інженерне рішення: заходити на крейсерських 850–900 км/год під час роботи оптико-електронного контуру донаведення на фінальній ділянці безглуздо, бо будь-яка інерція опрацювання сигналу в частки секунди дасть промах у десятки метрів. Скидання тяги до малого газу зменшує радіус розвороту і дає системі наведення час покласти тонну вибухівки з ювелірною точністю. А крапку тут ставить уже не швидкість, а маса БЧ.
По-друге, сама механіка руйнування. Міст будували за жорсткими радянськими нормативами сейсміки до 9 балів та стійкості до непрямих факторів ядерного вибуху — тобто здатності прольотів витримати фронт ударної хвилі надлишковим тиском 50–100 кПа на віддаленні. Але засіб ураження зайшов не зверху в полотно, а знизу-збоку прямо у силовий вузол стику прольоту з опорою арки. Детонація тоннажної бойової частини у напівзамкненому просторі між водою, тілом бетонного бика і нижньою площиною мосту створює багаторазово відбиту хвилю тиском у тисячі кілопаскалів — у перерахунку на ядерну шкалу це відповідає зоні суцільних руйнувань за 100–200 метрів від епіцентру 20-кілотоннного наземного вибуху. Така хвиля працює під полотном як гігантський фугасний домкрат на тисячі тонн зусилля, проти якого жоден проєктний запас міцності вже не рятує: анкерні кріплення зрізає, і багатотонна секція просто злітає з опорних тумб у воду.
І головне — подивіться на цю операцію в комплексі як на вирок російській системі ППО та РЕБ. Ми бачимо багатошарову комбіновану роботу: спершу хвилі ударних безпілотників розряджають зенітний боєкомплект і перевантажують чергові розрахунки, а слідом у розчищений коридор на надмалій висоті спокійно заходить важка ракета з безвідмовною роботою головки донаведення аж до точки контакту, після чого вздовж арок ще й безперешкодно літає розвідник. Ворог, змушений стягувати С-400 під Москву та Петербург і систематично втрачаючи РЛС у Криму, фізично не здатен закрити навіть свій головний інфраструктурний фетиш — так само як днями не зміг прикрити 929-й випробувальний центр у Ахтубінську чи вберегти власні три борти від свого ж виснаженого ППО.
У підсумку Росія отримує перерізану автомобільну гілку, паралізоване повноцінне сполучення з півостровом за відсутності живих поромів та необхідність заганяти військову логістику Південного угруповання у вузьке горло приазовського «сухопутного коридору», мости якого вже під нашим прицілом. Математика війни працює безвідмовно.