29 грудня 2025 року у Флориді Україна ще не підписала капітуляцію. Але саме цього дня стало зрозуміло, що капітуляцію нам намагаються оформити. Не як акт здачі під білим прапором, а як пакетну “угоду”, підписану в правильній локації, правильним тоном і з правильними словами про “прогрес”. Мар-а-Лаго — не дипломатичний майданчик. Це приватна сцена власника. І коли президент країни, яка четвертий рік б’ється з імперією, приходить “домовлятися” в приватну резиденцію американського президента, який мислить війною як бізнес-кейс, — це не “саміт”. Це кастинг. Це співбесіда. Це момент, коли Україну перестають сприймати як суб’єкта, а починають сприймати як змінну у чужій бухгалтерії.

Найбрудніша правда в тому, що зміст зустрічі в Мар-а-Лаго визначився не там. Він визначився до неї — у двогодинному дзвінку Трампа з Путіним. Це ключ. Бо коли спершу узгоджують рамку з агресором, а потім цю рамку показують жертві, — це не медіація, це продаж. Не “мир”, а меню: ось умови, за яких Кремль готовий зробити паузу у геноциді; обирайте, який соус вам більше пасує. Саме тому на виході з Мар-а-Лаго ми почули не конкретні рішення, а обгортку: “дуже близько”, “можливо, дуже близько”, “95% шляху”, “кілька колючих питань”. Це мова шоу. Мова брокера. Мова людини, яка хоче продати процес як результат, бо результат — болючий і токсичний.

Трамп у цій історії — не медіатор. Він — брокер угод, який плутає мир зі швидким закриттям проблеми. Йому не потрібна поразка агресора — йому потрібен заголовок “я зупинив війну”. Йому не потрібна справедливість — йому потрібна угода, яку можна показати електорату як трофей. І тому Москва його обожнює: бо Кремль роками мріяв про Захід, який сприймає війну як “конфлікт інтересів”, а не як злочин. У такій логіці Путін не злочинець — він партнер по торгу. Буча не підстава для трибуналу — вона “трагічний контекст”. Маріуполь не вирок — він “складний епізод”. А Україна, якщо не погоджується, автоматично стає “стороною, яка не хоче миру”.

Далі — конкретика. Перше, що реально лежить на столі, — “гарантії безпеки”. Публічно це продають як “прорив” і “майже готово”. Але суть гарантій у цифрі: горизонт, який нам пропонують як базу, — 15 років. Зеленський, щоб не виглядати тим, хто підписує собі вирок на майбутнє, просить 30–50. І оце найточніший рентген зустрічі: країні, яку хочуть знищити, продають безпеку як строкову підписку, а не як незворотний статус. Це не мир. Це відкладена війна з таймером. Через 15 років хтось у Вашингтоні чи Берліні скаже: “обставини змінилися, давайте ще раз домовимось із Росією”. І цей “мир” перетвориться на новий Мінськ — тільки в більш дорогій упаковці.

Друге — Донбас. Тут пастка відкрита й цинічна. Росія вимагає повного виведення українських військ з усієї території Донбасу в обмін на “мир” — тобто вимагає віддати те, що вона не змогла взяти. Україна, відбиваючись, намагається запропонувати “компроміс” у вигляді демілітаризованої “вільної економічної зони”, де нібито мають відійти обидві сторони, без офіційного визнання втрати неокупованих міст. Але давай називати речі своїми іменами: це не компроміс, це спроба уникнути слова “здача” там, де механіка вже задається Москвою. Як тільки території перетворюються на “колючі питання”, війна перестає бути злочином і стає бухгалтерією. А в бухгалтерії агресор завжди забирає “прибуток”, жертва — “оптимізує збитки”.

Третє — Запорізька АЕС. Захоплений силою стратегічний об’єкт, який мав би бути символом окупації і злочину, в цьому треку перетворюється на “питання управління та розподілу електроенергії”. Це не дрібниця. Це технологія легалізації: окупацію переписують у “спільні механізми”, а потім звикають до того, що агресор адмініструє те, що вкрав. Так створюють норму з грабунку.

Найцинічніша точка — припинення вогню. Україна просить хоча б тимчасове перемир’я (хоча б 60 днів), щоб мати шанс провести процедури легітимації — вибори, референдум, підтвердження суспільством умов будь-якої угоди. Кремль відмовляється: ніяких пауз до повної угоди, бо “це затягне війну”. І ось де видно абсолютну відбитість трампівського “миротворення”: він не ламає цю логіку, він її приймає як “раціональну”. Тобто агресор прямо каже: жертва має підписувати долю країни під обстрілами, без права на демократичну паузу. А Вашингтон це не рубає як неприйнятне. Це і є момент, коли “перемовини” перестають бути процесом миру і стають процесом примусу.

Тепер — найогидніший фрагмент зустрічі, який став моральним діагнозом. Трамп публічно озвучив кремлівський ребрендинг Путіна: мовляв, Путін “хоче бачити Україну успішною”, готовий “допомагати відбудові”, постачати “дешеву енергію” — і так, це “звучить трохи дивно”. Це не “дивно”. Це злочинне перевертання реальності, де підпалювача продають як пожежника. Це і є пастка, про яку ти говориш: геноцид намагаються “закрити” швидкими домовленостями, щоб повернутися до бізнесу з агресором і паралельно грати в геополітичну ілюзію “перетягнемо Росію від Китаю”. Проблема лише в одному: Росію не перетягнуть. Росія перетягне. Вона візьме паузу, частково зламає ізоляцію, відновить ресурс і повернеться. Бо її мета — не “компроміс”. Її мета — контроль над майбутнім України. І цей факт неможливо заклеїти словами. В. Смірнов