ПАВЛЮЧЕНКО - БАНДЕРІВЕЦЬ З ПУЩІ.:
ПРО БОРГ ПЕРЕД ІСТОРІЄЮ.
Сьогодні не буде дописів про політику - йдуть важкі переговори, новини підуть "косяком" з ночі. Але буде допис про спадок, який залишить нам наша Велика Визвольна війна. Чи збережемо ми його? Чи не протринькаємо? Чи не дозволимо шахраям та пройдисвітам приватизувати нашу історію, переписати її під себе?
Людина я стара, паскудна та абсолютно не героїчна. Ви ніколи не почуєте від мене оповідань про те, як я " у танку горів та через дуло вилазив". Я не був героєм, але мав Честь іноді стояти поряд зі справжніми Героями та допомагати нашим хлопцям та дівчатам ті самі подвиги здійснювати. І про єдиний мій "подвиг" я колись вже розповідав, але розповім ще раз щоби люди знали про мою "хероїчність".
Зброю ми отримали на другий день війни на нашій Пущанській лісопилці, а відчув я "повномасштабне" на своїй шкірі на четвертий день вторгнення. Я стояв зі своїми хлопцями біля Горенської сільради, я, як завжди, видавав "мудрі та цінні" вказівки по організації лінії оборони по Франка які і на хрін не були потрібні, як мене по телефону викликали на ту лісопилку у "штаб" "вирішувати нагальне та надважливе питання". Коли я туди дістався, то побачив на місці усіх очільників груп "добровольців" і там Дантист та Ваха, керівники добровольчих формувань, розповіли нам про неприємне.
По їх словах Дантист отримав інформацію зі штаба 72ї про те, що орки на БТРах таки прорвалися через пошкоджений міст через Ірпінь та йдуть по Варшавці. Дантист заявив, що отримав наказ набрати добровольців та йти на Варшавку щоби затримати бидло до підходу наших регулярних військ. Дантист наголосив, що у бій підуть тількии добровольці і нікого примушувати йти на можливу загибель не треба. Що тут сказати? Сказано - зроблено. Я визвався очолити групу з моєї "лінії оборони", зателефонував на пости та .набрав п'ятьох добровольців, ми прилетіли на автівках на сільраду, я обійняв сина який залишився на посту, призначив того "головою сім'ї, якщотщо", забрали пацанів і ми вирушили у невідоме.
Скажу чесно - я не дуже розраховував на те, що я повернусь назад живим. У моєму "воїнстві" лише я мав бойовий досвід за що мене нагородили разовою "Мухою" - гранатометом. У всіх нас було по два "ріжки" набоїв на кожного і з таким запасом ми би довго не протягнули проти орків на бронетехніці.
Висадилися ми біля пам'ятника на Папулова та почали "обережний марш" по лісу у бік туберкульозного санаторію біля Варшавки. Йшли тихо, ховалися за деревами, але пройшли небагато - ми натрапили на танк без опізнавальних знаків який стояв прямо посеред лісу. Ознак життя він не подавав, а люки його були відкриті. Я дав дозвіл моторному Колі Молдавану, який рвався у бій, зазирнути туди, що той і зробив у турборежимі. У танку було порожньо. Думки у голові були безрадісні - "Орки полонили екіпаж та пішли далі"...
Ми пройшли трохи ще метрів 60 та з-за кущів побачили неочікуване. На галявинці у рядочок стояли дві БМПшки та одна БРДМка, а трохи далі небо коптила польова кухня. З людей біля техніки я побачив лише одного хлопця який цілив кувалдою у область БМПшного "колеса" під траками. Уявляю свій ідіотський вигляд коли я довбанутою мімікою та відчайдушно-виразними рухами губ віддавав наказ групі зачаїтися та взяти на приціл цілі, але хлопці все зрозуміли вірно і зайняли позиції. І от коли все було голово для раптової атаки і я вже висунувся з укриття та готувався гаркнути "Руки вгору, підари, ви оточені"!, хлопець з кувалдою озирнувся і з виразом безмежного подиву на лиці мовив до мене - "Дядь Серьож - а ви що тут робите"? І тільки після його слів я зрозумів, що переді мною стоїть хлопець який вчився з моїм сином у Пущанській школі, а на його бушлаті наш шеврон.
З'ясувалося, що ніякого прориву не було, як не було і наказу 72ї для нас йти його ліквідовувати, а липовий наказ віддали орки, які якимось чином "влізли" у наш зв'язок - вочевидь вони розраховували на те, що ми там перестріляємо один одного.
Отакий він був, мій єдиний "подвиг" - я ледь не взяв, разом з хлопцями, у полон нашу бронегрупу, яку командування надіслало у засідку на випадок справжнього прориву.
Чому я це написав? А тому, що з кожним днем я з люттю та подивом читаю все нові і нові казки від "захисників Мощуна", "Героїв Горенки" та "Розвідників Варшавки та Ірпеня" які жодної години не були не те що на передовій - навіть у ближньому тилу, але всім розповідають байки про свою участь у боях під час "Київської облоги". Справжня історія вже наполовину прихована під шаром цього брехливого лайна і дуже скоро може статися так, що вона вже не зможе вийти на поверхню...
Всі війни коли-небудь закінчуються, закінчиться і наша. І наш борг, я б його назвав святим, зробити так, щоби наші діти та й всі прийдешні покоління, знали правду про реальних оборонців кожного нашого напрямку, кожного населеного пункту. І саме тому я прошу вас підтримати збір який започаткувала наша "Мер" Лариса Ліщинська. Збір цей на нашу "Книгу пам'яті" де будуть інтерв'ю з "Азовцями", з хлопцями з 72ї та її керівництвом, з добровольцями, з волонтерами, де буде багато світлин часів "Київської облоги" з прив'язкою до нашої місцевості. Я зі своєї сторони клянусь вам, що звісно, після перевірки, буду підтримувати подібні збори по всій нашій Україні - правда про війну не повинна загинути, про неї повинні пам'ятати всі, бо той, хто не пам'ятає своє минуле не буде мати свого майбутнього.
Допоможіть хто може. Я дуже вас прошу. Ну а споминів про себе у цій книзі не буде - я не герой і ніколи вже, я так думаю, ним не стану.