🍁 Основним гравцям зрозуміло, що наріжним каменем українсько-російської війни є фундаментальний перегляд контурів світової системи безпеки, а отже, і військово-політичної цивілізації загалом. Розмову на цю тему без Вашингтона не розпочати - це всі розуміють. Значить, треба чекати на вибори у США. Бо поруч з вищевикладеним загальні контури нової світової безпеки автоматично виводить розмову на визначення гарантій безпеки України. Прямий діалог із Києвом для Москви на цю тему виключений. Значить, знову треба чекати на Вашингтон. Причому чекатиме і Європа також.

Так що про міжнародні відносини до голосування у США можна взагалі не читати. Слів, сигналів, зустрічей і обіцянок у ці три тижні може бути тисячі, але вага їх вкрай мала. Це розуміють і росіяни, які спробують у будь-який спосіб у жовтні домогтися не тільки обвалу нашого фронту за рахунок безпрецедентних втрат зі своєї сторони, але й розкачати нашу внутрішню ситуацію.

Чи вистоїть Україна у цій ситуації? Вистоїть. От тільки на зиму-весну ми вийдемо на один з двох варіантів. Перемога Харріс гарантує вихід обговорення умов закінчення війни з позиції перспектив, як мінімум, чотирьохрічної військової підтримки з боку Вашингтона. Перемога Трампа не гарантує нічого. Не кажу, що допомога Києву буде повністю згорнута, але те, як поведе себе Трамп, не знає навіть він сам, а те, що він декларує публічно, оптимізму не додає. Тому виходити треба з очевидної аксіоми – Трампу цікавий тільки сам Трамп. Прогнозувати щось на випадок його перемоги категорично відмовляють – ліпити якісь сценарії будемо прямо з коліс.

І на закінчення про нашу перемогу чи, як мінімум, не програш. Якщо все піде за оптимістичним для нас сценарієм, вона (перемога) можлива навіть раніше, аніж ми думаємо.

Що особисто я включаю у це слово? Ситуація з безпекою, кордонами та державністю, на яку погодиться більшість пасіонарної частини нашого соціуму. Не абсолютна більшість українців, а саме її пасіонарна більшість. Який вона (перемога) матиме конкретний вигляд, не знає жодна людина у світі, але умову визначати її саме перемогою, я назвав.

Єдині три пункти, на які Києву не можна погоджуватись за будь-яких обставин – це відмова від окупованих територій, позаблоковість та зняття міжнародних санкцій з росії. А так як Україна має стати однією з основних ланок майбутньої системи безпеки, на цих пунктах потрібно буде наполягати до кінця. І пофіг, що москва на це не погоджуватиметься – система безпеки може скластись «за умовчуванням», без формальної згоди на це кремля. Як і пофіг на те, що «путіну потрібна вся Україна». Він її вже не потягне, а з огляду на спротив російських еліт і те, у якому стані опиниться економіка ерефії наступного року в умовах перегріва її військових рейок, наша ситуація не така вже і безнадійна.

( Так вважає пан Шарп, але от цікаво—чи підуть саме на злам цих пунктів наші так звані переговорники? Від цих падлюк можна чекати саме того, що вони якраз і підуть на відмову від територій, на зняття санкцій, на позаблоковість. І пояснять це десятьма або двадцятьма найважливішими причинами. От це і є та чорна цятка, яка постійно є в свідомості—зрадливість власті)

Знову продовжує пан Шарп: Так що поки видихнули, набрались терпіння, допомагаємо армії, сподіваємось на краще і не читаємо всепропальщиків. Про Зеленського, його місце у майбутніх політичних розкладах і перспективах виборів у наступному році писати не буду - все це також стане зрозумілим ближче до кінця року.

Шарп переклав для масмаркету)