Чому для футболу Олімпійські Ігри – другорядний турнір

Це сталося рівно сто років тому – футбольна команда Великої Британії, яка двічі була олімпійським чемпіоном до першої світової війни, не взяла участь у футбольному турнірі Олімпійських Ігор 1924 року. Причина була проста – згідно до Олімпійської Хартії право брати участь в Олімпійських Іграх мали лише спортсмени-аматори, які займалися спортом у вільний від основної роботи час. А у Великій Британії на той час вже існував професійний футбол – найсильніші футболісти чемпіонату Англії мали професійні контракти і офіційно заробляли на життя футболом. До цього йшло і в інших футбольних країнах. Тоді було два виходи – або присилати на Ігри слабку команду, складену із аматорів, або не виступати на Іграх взагалі.
Теоретично переможці футбольного турніру Олімпіади мали вважатися чемпіонами світу. Але на практиці все було не так – найсильніші футболісти вже тоді були професіоналами. Саме через це за ініціативою француза Жюля Ріме, який тоді очолював Міжнародну федерацію футболу, був заснований Кубок світу з футболу, який українські невігласи з подачі к»ц»пів і досі чомусь звуть «чемпіонатом». У цих змаганнях починаючи з 1930 року брали і досі беруть участь насправді найсильніші футболісти світу без поділу на професіоналів і аматорів. Таким чином ще сто років тому футбольні змагання Олімпіади стали турніром для аматорів, а справжній чемпіон світу визначався на Кубку світу.
Все зіпсував СССР, який після другої світової війни став членом Міжнародного Олімпійського комітету та Міжнародної федерації футболу. Офіційно всі спортсмени в СССР були аматорами. Насправді ж вони лише рахувалися студентами, військовослужбовцями, робітниками та інженерами, займаючись спортом професійно і отримуючи за це гроші. На перші свої Олімпійські Ігри 1952 року СССР повіз першу збірну складену із найкращих футболістів, які за відсутності професіоналів мали стати олімпійськими чемпіонами. Але не вийшло – знайшлись такі самі розумні югослави, де теж офіційно не було спортсменів-професіоналів, і обіграли команду СССР, яку за це Сталін ледь не розстріляв.
Так продовжувалося аж до 1980 року – у футбольних турнірах Олімпійських Ігор перемагали виключно команди «соціалістичних країн», за які грали фальшиві «аматори». Лише після 1983 року в Олімпійських Іграх офіційно дозволили виступати професіоналам. Але було вже запізно – сформувався стабільний міжнародний футбольний календар, до якого Олімпійські Ігри аж ніяк не вписувались. Причина очевидна – напередодні Олімпійських Ігор починаючи з 1960 року проходить футбольний Кубок Європи, де грають усі найсильніші. А два великих футбольних турніри за три місяці провести неможливо. Тому спочатку в Олімпійських Іграх дозволили грати всім охочим, окрім учасників фінальних турнірів попередніх Кубків світу. Це був відвертий ідіотизм і тому за такою схемою пройшли лише два турніри – 1984 та 1988 років. Після цього Олімпійський футбольний турнір став якимось покручем – грати дозволили лише футболістам до 23 років, а також трьом гравцям старше цього віку. Що це мало означати? Є офіційні турніри – світовий для 20-річних та європейський для 21-річних, де визначаються чемпіони світу та Європи у цих вікових категоріях. Тут все ясно. А що з Олімпіадою? Чемпіони Ігор очевидно не стають чемпіонами світу. Тоді чемпіонами чого?
Саме через це у футбольному світі ставлення до олімпійського футбольного турніру цілком прохолодне – там грають всі охочі із числа тих, кого відпускають їхні клуби. Кого не відпускають – ті не грають. Титул олімпійського чемпіона у футболі, м’яко кажучи, не дуже почесний – мало хто із любителів футболу може без допомоги згадати хто був олімпійським чемпіоном чотири роки тому, не кажучи вже про більш давні турніри.
З нами не те! В СССР, а пізніше і в Україні, завжди дуже любили змагання із обмеженнями для учасників. Не будемо далеко ходити – Україна була свого часу чемпіоном Європи з футболу для 19-річних та чемпіоном світу для 20-річних. Була не тому, що наші юнаки найсильніші, а з інших причин, через які шансів на успіх у таких змаганнях наші завжди мають більше ніж там, де грають усі найсильніші. Про ці причини писати довго, тому повертаюсь до теми – олімпійський футбольний турнір є саме тим місцем, де у наших могло би щось вийти. І вийшло би, коли б українським футболом керували так, як в СССР, тобто зобов’язали кинути все задля перемоги на Олімпіаді. Колись заради цього навіть чемпіонат СССР припиняли. Тепер не те – футболісти нині грають у професійних клубах, які, згідно правил ФІФА, зобов’язані відпускати гравців лише на змагання Кубку світу та Європи. Участь у юнацьких турнірах, в тому числі олімпійському, є справою добровільною. Нікому не спаде на думку звинувачувати «Барселону», яка не відпустить 17-річного Ямала на Олімпійські Ігри щоб той зіграв там за Іспанію. Англія, Італія, Німеччина, Португалія взагалі на ту Олімпіаду не потрапили і якось не дуже цим переймаються. Бо найкращі визначаються нині на Євро-2024. Так було і так буде.
Звісно, було би приємно якби Україна здобула якісь медалі на олімпійському футбольному турнірі. Це би тішило наше самолюбство, як потішив кілька років тому титул чемпіонів світу серед 20-річних. Яким нині вже по двадцять п’ять і вони аж ніяк не претендують на титул справжніх чемпіонів світу. Коротше, справжній рівень нашого футболу визначать не Олімпійські Ігри. Його показали ігри Євро-2024. Власне, ми і без цього про цей рівень добре знаємо.