Glib Bitiukov
51 хв ·
Я спостерігаю як будуються фортифікаційні споруди на Авдіївському напрямку. Не швидко не повільно. Просто будуються. Поодинокі трактори і робочі пересуваються як дощові черв'яки в калюжах. Але справа не у швидкості. Проблема в іншому.
Ці споруди розташовані в тилу теперішньої лінії фронту, яка зараз знаходиться між ними й Авдіївкою. Тобто всю авдіївську компанію фортифікації не готувалися, хоча з певного моменту було зрозуміло, що Авдіївку ми втримати не зможемо.
Просування ворога достатньо інтенсивне через те, що нам немає за що триматися. Населені пункти стерті, наче ластиком. На місці будинків лише купки битої цегли, немов вирити кротами горбики землі.
Ворога стримують посадки, викопані вночі нашвидкуруч окопи, в яких тривалий час протриматися під щільним, як весняна злива, вогнем артилерії не можливо. Кожен постріл міномета перепахує землю. А прильоти артилерії й КАБів перетворюють територію на м'ясорубку. Жоден викопаний вручну окоп не здатен втримати цей грейдер смерті.
Це байдужість на межі з інфантильністю. Армія не стимулює ініціативу, не сприяє їй. Навіть ба більше. Знищує. Тут не люблять ''розумних'', здатних до аналізу і критично мислення. Вони вирізняються з піксельної спільноти, як легкий літній одяг в сніжну зиму. Вони могли б ініціювати горизонтальні зміни та активності, але їх нечисленні й погано організовані голоси тонуть в штабній масі очікуючих згори наказів, вказівок, розпоряджень.
Фейковість вислову 'фортеця' в поєднанні з Бахмут, нічому не навчила. За час, протягом якого трималася Авдіївка позаду неї залишилося порожньо. Не вивчені уроки помилок минулого, ризикують бути повтореними знову.