Ймовірно, головна дилема нашого майбутнього впиратиметься у розкол "нам винні"/"ми повинні".

Одні скажуть, що Україна прикрила собою Європу. Що ми стали щитом для цивілізації. Що саме нам випало зупинити нових варварів та врятувати континент. Жертва вимагає винагороди сповна, скажуть вони, а отже, настав час приймати дари без ліку-міри.

Ми почуємо про те, що західна допомога має надходити без умов. Що схема "гроші в обмін на реформи" – це блюзнірство щодо загиблих. Прихильники концепції "нам винні" оголосять вимогу боротися з корупцією – цинізмом і неповагою.

У цій системі координат донорам випадатиме роль "золотої антилопи". Яка має розщедрюватися незважаючи на те, хто і як розпоряджається отриманим. Прихильники цього підходу продаватимуть своїм виборцям мотив образи, філософію жертви та ідеологію утриманства.

Поки захід намагатиметься взяти в союзники українське суспільство заради зміни довоєнних правил гри, деякі вітчизняні політики спробують перехопити ініціативу задля збереження цих самих правил.

Вони будуть говорити про боротьбу з корупцією та інститут репутації. Про соціальні ліфти та дебюрократизацію. Про те, що за свою перемогу Україна заплатила надто дорого, аби знову згаяти шанс. Сам факт початку війни вони пов'язуватимуть з тим, що країна довго грала в половинчасті рішення, а тому не стала членом НАТО до 24 лютого.

Вони будуть уїдливими та злопам'ятними. Почнуть вимагати інвестицій в армію та розвиток ВПК. Почнуть говорити про перспективи російського реваншу й отруюватимуть багатьом радість від довгоочікуваного миру. У їхній риториці тез про "свободу" буде більше, ніж розмов про "рівність", а тому їх називатимуть "соціал-дарвіністами" і звинувачуватимуть у байдужості до "маленької людини".