Війну треба полюбити.
Так, так, полюбити.
По іншому ніяк.
Якщо до неї ставитись як до надокучливої мухи, то довго не протягнеш.
Втомишся відганяти.
Полюбити не в сенсі кайфувати, який тут кайф, а прийняти.
Впустити.
Осмислити.
Змиритись.
Потім починається найцікавіше.
Ти починаєш орієнтуватись. Повільно береш ситуацію в свої руки. Як стихію. Як шторм.
Не чекаєш його закінчення, а навпаки - намагаєшся осідлати, як дикого жеребця. Інакше він тебе скине на землю.
Змете.
Знищить.
Затопче.
Потрібно опиратись.
Тоді появиться азарт.
Драйв.
Смертельний драйв, що тут приховувати.
Але це єдино правильне налаштування.
Тоді ти не будеш очікувати, коли закінчиться шторм, ти станеш його повелителем. Диригентом.
І тоді він здасться. Підкориться.
Це війна характерів.
Вони беруть «на слабо». Лякають кількістю. Виснажують.
Бикують.
Не треба вестись.
Треба вичекати коли у них закінчиться пацанський кураж, а потім в‘єбати.
І в’єбати так, щоб аж потемніло в очах.
В нокдаун.
Раз, і назавжди.
Щоб в майбутньому на «ви» і пошепки, бо без зубів.
І ми це зробимо.
Ми знаємо як.
Нехай поки куражаться.
Наївні довбойоби.