Теза Т. Вермюлена і Р. ван ден Аккера, згідно з якою відбувається відмова від «естетичних заповідей деконструкції, паратаксису й пастишу заради ест-етичних ідей реконструкції, міфу й метаксису» [2], змушує задуматися. Складно зрозуміти, що мається на увазі під «заповідями деконструкції» («the aesthetic precepts of deconstruction») і чому йдеться про повернення до міфу або радше до якого міфу пропонується повернутись, адже семіотика, структурна антропологія та інші галузі науки аргументовано засвідчили: міф нікуди не зникає, ні модернізм, ні постмодернізм не відмовляються від нього, а повернення до автентичної міфології є фасцинацією й абсурдом.