Вот моя подруга пишет, для сравнения

Кілька життів тому
Я був моряком другорядного порту,
Я пережив чуму,
Я мав пошрамовану морду,
І кілька татух на руках,
Мене не любили в усіх портових кабаках –
Я дуже багато пив, я мало платив,
Найгірше – я бачив занадто багато див,
І я говорив про них
Як пірати били мене під дих,
Як майже убили заради шовку й шафрану,
Як потім я зализував рани
На острові, де співали сирени,
Як я молив про спасіння душі смиренно,
(насправді, звичайно, ні)
Я говорив про скарби на дні,
Про сіль, що в'їдається в шкіру,
Я говорив про віру,
Про віру у місто і сушу,
Яка, за великим рахунком, рятує душу,
Коли навколо – тільки зелена вода і сіль,
Коли хочеться потонути у цій красі,
Коли з-під води на тебе дивиться бог…
Тут мені зазвичай говорили: «Та щоб ти здох,
Давай, тут більше не наливають, іди»
Боялись, щоб я не накликав біди,
Я випадав у ніч, у хитросплетіння доріг,
Шлях до моря завжди був швидким,
Воно лягало мені до ніг,
Посеред ночі мені траплялися жінки
Їхні долоні були в шматочках луски
Вони любили мої казки,
Для них я складав балади, вірші і пісні,
Жінки не відмовляли мені,
Деякі з них, здається, кохали мене,
І це було зручно, я ж ніколи не мав монет,
Щоб купить їм вина
Я все віддавав глибині, мене вабила тільки вона
Заради неї я жив, у ній і помер

Досить логічно те, що тепер
Я живу це життя як жінка,
В якої ті вірші сидять у печінках,
Сидять в животі, у грудях і горлі,
З якою ті вірші у радості й горі
Але то таке. Найгірше,
Я – жінка, яка живе далеко від моря