Olexa Mann

Так сталось, що я вже третій місяц живу за кордоном. Життя моє зараз проходить між такими країнами, як Чехія і Австрія. Звісно, що вони дуже комфортні, спокійні і пристосовані для життя. Пристосовані це мало сказано, вони підігнані до міліметра так, щоб ти відчував це. Ну ясно, що тут теж є свої власні приколи, але все це метафора в голові кута якої стоіть турбота про комфорт твого життя. І ти до цього поступово звикаєш. Як і до всього доброго, дуже швидко. Але зараз буде ще більше метафор і гіпербол.

Великої кількості своїх співвітчизників мені якось вдалось уникати доволі тривалий час. Хіба що, коли були вибори, то я їх бачив у посольстві.

Іноді їх ще можна викупити по тому, що вони істерично оруть на вулицях, в такий засіб комунікуючи між собою. Це одразу кидається в очі, на контрасті з загальним заниженим рівнем шуму і спокійним спілкуванням, яке тут прийнято. Або, якщо ти бачиш людей, які слухають музику через мобілку, чи колонку, без навушників і це не репера пубертатного періоду, а дорослі єблани з невдоволеними життям йоблами- то це наші рідні люди. Або, звісно, росіяне. І слухають вони гавно. Як казав один знайомий видатний мислитель: чим відрізняється совєцкій (додам- постсовецкій человєк, бо це в данному випадку без різниці)? Все життя їсть гавно, думає гавно і виглядає, як гавно. Від себе ще додам: і слухає гавно. Але менше з тим.

Пересуваючись тут постійно на потягах, автобусах і машинах, звісно звикаєш до певного сервісу. Ти звикаєш, наприклад, до того, що квитки у тебе перевіряють ввічливі люди, які чекають тебе біля дверей автобусу за п'ятнадцять хвилин, як і вказано у квітку, а ціх людей видно, бо вони в нарядний формі, що багажне відділення відкрито, що надається вода і інтернет. Оце все. Короче, це важливі речі.

І ось, деякий час тому, ми проводили і саджали на автобус, який їде пряміком в Україну, приятельницю. І от підходимо ми до автобусу. Хороший такий автобус. І відправляється за 15 хвилин. І нікого не те, що біля дверей, нікого навколо нього немає. Поруч тільки стоять і курять чуваки у спортивних костюмах і тьоті у рожевих кохтах зі стразами. Розумієш, що автобусом ти не помилився і це тебе радує. Концентрат співвітчизників це запорука успіху. Ну немає, то немає. Багажні відділеня зачинені наглухо. Може з іншого боку. Обходячи автобус навколо ми побачили, якогось чувака, який був схожий на водія. Але він чомусь одразу зник, як в свою чергу, побачив нас. Характерно, що вони вміють все бачити і зникати.

Короче, ходимо ми там собі, ходимо, що вже майже настав час відправлення і тут звідкись виникає інший чувачок, звісно що у спортивних штанях, куди ж без чього атрибуту, який мене вже настільки заібав своєю банальністю, що аж не хочеться на цьому акцентувати увагу. На плечах він тягне ящик пива і ще якись клумаки в руках. І звертається до нас так, по-простому: "що ви хочете?". Добрий день, ці люди не кажуть принципово. На відміну від чехів і австрійців. Не прийнято таке в їх сервісі. Дивиться він на нашу компанію чомусь злобно і непривітно. На глупе запитання чи він водій, чувачок многозначітєльно промовчав, бо то і так всім видно. Ну що ми можемо хотіти, ошиваючись біля автобусу вже за дві хвилини до відправлення? В принципі нічого особливого. "Так, хто їде?"- поставив він питання ребром- де квитки?" Все це грубо, з виглядом зайобаної життям людини, яка щойно хотіла розслабитись і почитати газету на веранді, а її атакують назойливі мухи. "І багажне треба?"- запитує він, дивлючись на рюкзак у мене в руках. Треба і багажне. Йому теж треба, бо треба кудись вперти ящик пива і клумаки. "Тут!"- каже чувачок. "Тут", чомусь, зачинено. "Там!"-каже чувачок, в близькому передчутті пакування лахів. І "там" зачинено. І з іншого боку зачинено. Що за діла? Треба шукати заникавшивигося напарника. Напарник заникався плотно. Його нема. Він десь зник. Вже час їхати. Почалась якась стрьомна біганина туди сюди, навколо цього йобаного автобусу. Що робити? Де напарник, де відкритий багажник? Де всі? Єбать! Вася, ти де??! Вася, час! Вася, відкривай, блять, Вася, закривай! Так, всі сіли, відправляємось! Сукааа, єбаааать, кнопка старту, первая ступєнь пошла! Вася, горим! Вася, тікай! Жми на гашетку! Вася, наступають!

До чого я так ретельно це все описую? Нібито незначні події, деталі і нюанси. А до того, що ти завдяки оцьому всьому бардаку, ти моментально, за секунду, опиняєшся в ситуаціі хаоса, хамства і якогось метафізичного пиздеця. Що особливо помітно на контрасті з навколишніми реаліями. І ось цей ковалок твоєї батьківщини на кольосиках, який має пропиздячити через пів Європи, має не проїбались, не наїбнутись, не в'їхати в стовп, не зійти з дистанції, не потрапити в Бермудський трикутник і там не зникнути. Там же сидять живі люди. Як цього досягти? Невідомо. Ця йобана, блять, птіца тройка... Куди ти несешся?

І от ти стоїш, вже видохнувши, на платформі, бачиш, як цей Пегас відлітає в стрьому невідомість і думаєш про арт-бізнес в своїй країні. Якогось хуя. Невідомо чому, ти про нього почав думати.

Напевно мозок в результаті якихось тонких нейронних зв'язків вивів тебе на цю неблагодарну тему. І пригадуєш ці всі конференції присвячені цієі багатостраждальній темі, вивози художників на міжнародні виставки, різні бієнале та аукціони, які закінчувались якимись просто "містичними" пройобами, своі власні нерви на виставках, де здавалось би все просто, є план, є зразок, є креслення, ан ніхуя, бо чомусь неможна зробити рівний кут і треба десять разів переробляти за годину до відкриття. А тут треба просто зробити "так", а зробили чомусь зовсім не так, а чому невідомо. І ніхто не знає чому. Загадка і чудеса. Згадуєш елементарне не тримання слова, від, здавалось би, серйозних людей, які всім цим горять і принаймні позиціонують себе такими. От просто не взмозі людина тримати слово і все. І не париться цим. І не бачить в цьому проблеми. А потім сама ще і ахуїває, на рівні ілюмінації: а чому у нас в парафії такий пиздець? Як так відбувається? Я ж тут бьюсь, як лев, а пиздець нікуди не дівається. Хто винний і шо робити? Нема відповіді, звісно.

І думаєш: так ніхуя це ні чим не відрізняється від елементарного автобусу. Ось він, бачу, якимось чудом з автовокзалу виїхав і доля його далі невідома. Може там засада по дорозі, чи чорна діра, чи інопланетяне вже його запрімитили, щоб викрасти для дослідів? Імеются варіантіки.

Потім починаєш думати, правда, вже про зовсім стрьомні речі. Про своє життя, про близьких, про друзів, колег, про тих кого ти любиш. І це вже зовсім небезпечна тема.