Чергові качелі.
Відрощуємо дзен, до виборів ще й не таке буде.

Історія з кіборгами на сцені кремлівської курви зачепила навіть тих, хто, здавалося б, уже непробивний.
А тепер відключаємо емоції і розуміємо, що пожинаємо плоди власної ж сакралізації. Сакральні символи потрібні, вони сприяють єднанню нації, але потрібно й розуміти, що за ними стоїть.
Кіборги зокрема і учасники бойових дій загалом є тим самим зрізом суспільства, що й армія в цілому. Так, війна, травма змінила їх характер. Але ж, друзі, ці зміни - зовсім не обов'язково і не завжди загострене почуття справедливості, як нам хочеться вірити. На жаль. Це і "я воював, тепер мені винні" і ще дуже багато всіляких крайнощів. Так що кіборги на сцені Юльки це подія з того ж розряду, що і бригади атошників по віджиму бізнесу, й охороні незаконних забудов, і "охоронна фірма Донбас Семенченка", і військові, які новою поштою відправляли додому волонтерку... В цьому контексті мене куди більше тригернула історія з героєм-добровольцем-убивцею Гандзюк, бо тут вже йдеться про персональну вдячність.

Нас б'ють по символах, по болючому. Попередній раз так було, коли Міхо організував ходу під "Пливе кача". Де тепер Міхо? Підтримує курву, яка гиготіла з путіним, коли російські танки руйнували його країну і вбивали його людей.
У такий спосіб нас хочуть дезорієнтувати, вибити ґрунт з-під ніг, а тоді взяти тепленькими і податливими.
Але вони так нічого й не зрозуміли. Розпач і розгубленість - це не про нас. Про нас - це злість, гумор і взаємопідтримка. Так було впродовж усієї цієї війни, починаючи з ночі побиття студентів. А вони тупі, вони нічому не вчаться.

Тому тримаймо стрій і прорвемося. Бо таки правда, у нас немає часу на поразку (с) Ліна Костенко