□□□□□□□

Виючий зойк розкотився небесами. Таке траплялося не в перше, але тепер його ні з чим не зрівняти.

Занадто пізно. Ще продовжується Евакуація, але це театр. Немає світла у вагонах. Ніде немає світла. Над ним - ферми підйомників, старі наче затонула галера, а десь на самій височині скло, крізь яке минало б світло. Але зараз ніч. Він боїться того як скло впаде-швидко-це буде справжнє видовище: падіння кришталевого палацу! Проте в повному світломаскуванні, без жодного мигця світла, падала тільки суцільна невидимість.

Усередині великого вагону, збудованого із декількох рівнів, він сидить посеред оксамитової темряви, палити нічого, відчуває як метал близько й далеко б'ється та треться, пара виривається струменями, рама вагону тремтить - у напруженій напоготові, занепокоєнні, інші затиснуті з усіх боків, кволі, отара паршивих овець, усіх покинула вдача і достатньо часу: пияки, старі ветерани, контужені артилерією, що застаріла 20 років тому, шахраї у міському вбранні, відщепенці, виснажені жінки з дітьми, скільки не може бути в однієї людини - складені стосом із іншими речами, обраними для спасіння. Розрізнюються найближчі обличчя, та й ті - напівпосріблені образи у видошукачі, зеленуваті ВІП-обличчя, запам'ятовані за куленепробивними вікнами, що несуться містом...

#пробапера