– Я цими руками спочатку туалет мою, а потім людям треба чай давати, – расскрывает она неприглядную изнанку путешествий в поездах. – Наша желєзная дорога – убиточна, страшна, поскудна. Я роблю в ісправітєльно-трудовій колонії. Вони хочуть, щоб я з того вагона, який старіше за мене, зробила куклу.
Те, шо я стою в сажі, руки чорні, немита, – все це їм далеко по фен-шую. Шо я йду в своїй рубашці, шо я купляю собі галстук, шо я в пілотці должна стоять. І в кірзових чоботах 46-го розміру, які вони мені видали на всю жизнь.
– А как же реформы? – спрашиваем.
– Які реформи?! – издает она странный звук. – Ми, опше, дармова робоча сила. А туалет який? Боже! Корупція, корупція, корупція… Хами, нахали, сидять у кабінеті.
– Топим угльом, ми – первобитні люди, – проводница продолжает изливать душу соседкам, а заодно и всему вагону. – Я їзджу на Ізмаїл, це – штрафбат. Заставляють робити те, шо я не должна робить. А платять нам бамбули.
– А про Hyperloop вам рассказывали? – интересуемся.
– Нічого не знаю. Нам сказали: "Стоять! Бояться!". Я на роботі – касір, прибиральник, кочегар. Не знаю, шо таке "Гіперлуп". Я стою в сажі, грязна, потна. Коли ми приїжджаємо, треба ще снаружи вагони мить, купать, дєлать вєтєр… (с)

ну ето єсі Смуз шось опять про Маска задвігать почне...