– У наш час футбол був інший, – бере слово Олег Володимирович. – Суддями дозволялося більше, ніж зараз. Жовту картку можна було отримати у виключних ситуаціях, майже тоді, коли ламаєш ногу. Комусь до вподоби той футбол, комусь нинішній. Мені більше імпонує та гра, яка була у 80-ті. Хоча хамства на полі тоді було надто багато. Мене теж причисляли до когорти костоломів, здатних винести нападника суперників з поля в прямому розумінні. Але, повторюю, то був такий футбол
То як тафгаї у хокеї. З іншого боку, ми ж розуміли, що так само як отоварюємо в обороні форвардів суперника ми, отоварюють перед іншими воротами умовних Блохіна, Бєланова чи Заварова. Сашко, з яким ми зазвичай ділили кімнату, так і кричав: "Кузю, ти за чим дивишся?! Мене товарять! А ти гладиш їх по спинці?" Звісно, заводився і віддавав з нашого боку. Крім того, брали на олівець того, хто боляче вдарив когось із наших. Умовний п’ятий номер, ми його після того прискіпливо вели. Але навіть Лобановський вчив: "Хлопчики, відразу не бийте. Трохи зачекайте, поки кров з очей зійде. Він нікуди не дінеться". Як Андрюха Баль говорив: "Очі забаламутилися, жили напряглися". Так ось, ми знали, що бити треба з холодною головою.

У цьому контексті мені згадується 1986-й, вирішальний матч чемпіонату проти московського "Динамо" у Києві. Був грудень, москвичів для чемпіонства влаштовувала нічия, нам же треба було перемагати. Щойно суперники розвели м’яч у середині поля і замість віддати вперед відпасували поперек, на фланг. Москвич прийняв м’яч, а на нього вже летить, здається Паша Яковенко. Той підстрибнув і віддав, а на нього з двох ніг кидається другий наш гравець. У цю мить суддя зупиняє гру і каже: "Розіграйте повторно, м’яч треба віддавати вперед". Тобто гра ще не почалася, а двоє суперників вже лежить за бровкою. Вже тоді москвичі сказали: "Ні, ми звідси не виїдемо". Ми вийшли заведеними, з отакенними очима. Суперники це теж відчувають.
.