Передача Криму не обговорювалась на пленарних засіданнях Верховних Рад СРСР, РРФСР і УРСР, тим більше, громадськістю та ЗМІ. В світі існує не загальнообов'язкове, але стійке уявлення, що зміна приналежності тих чи інших територій вимагає проведення референдуму.

Однак у Радянському Союзі єдиним джерелом влади були партійні інстанції. За словами Восленського, не випадково поширеним евфемізмом для їх позначення були слова «директивні органи».

Передача Криму в цілому відповідала радянському законодавству і сформованій практиці, інша справа, що з позицій сьогоднішнього дня їх в цілому важко визнати правовими та демократичними.

Спроби пов'язати питання про статус Криму з поточним станом україно-російських відносин юридично неправомірні. Біловезькі угоди передбачали непорушність існуючих кордонів колишніх союзних республік, а вступ України в ООН, зі схвалення і згоди Росії, зробив їх міжнародно-визнаними.

Ще одна легенда — ніби передача Криму в 1954 році не стосувалась Севастополя, оскільки той з 1948 року не входив до складу Кримської області, а був містом республіканського підпорядкування у складі РРФСР, і в постанові від 19 лютого спеціально не згадувався. Проте де-факто Севастополь відразу ж став, нарівні з Києвом, містом республіканського підпорядкування у складі України, що було закріплено у прийнятій в 1978 році новій редакції конституції УРСР.