Нарешті звернімося до останнього аспекту поставленої нами проблеми, а саме до джерел договору 1654 р. Ми дійшли висновку, який сформулювали у своїх попередніх працях: не існувало російсько-українського договору 1654 р. як типового для сучасної практики, тобто завершеного документу, створеного в двох примірниках, котрими сторони обмінювалися. Можна говорити швидше про умовний договір, свого роду “рамкову декларацію”, у котрій сторони брали на себе певні зобов’язання, а суттєві непорозуміння та незгоду по ряду пунктів, відсутність взагалі умов щодо деяких важливих проблем, незавершеність та неузгодженість мала бути подоланою так би мовити у “робочому порядку”. До того кожна сторона діяла так, як вважала потрібним. Віленське перемир’я 1656 р. означало крах надій гетьманського уряду на Москву, яка підписанням цього сепаратного договору з Річчю Посполитою грубо порушила договір, котрий українська сторона де-юре денонсувала, уклавши Гадяцький договір з тією ж Річчю Посполитою у 1658 р. Підписанням же Переяславського договору 1659 р. (“14 статей”) було підведено жирну риску під договором 1654 р., але це вже інша тема.

Слід підкреслити, що єдиного договору тоді не було й не могло бути, оскільки його пробували з різним успіхом укладати представники трьох станів Гетьманщини (православне духовенство, міщанство й козацтво), а не об’єднана делегація. (Селянство не мало жодних політичних прав, а нечисленна шляхта була фактично злита в Гетьманщині з козацтвом). Не було як відомо і ніякої ратифікації козацьких та міщанських порозумінь з Москвою…