Вітаю друзі! Що там у нас новенького? Україну знову продають? Маю на увазі історію з московським ультиматумом 🙂
Якщо комусь цікаво, дід висловить і свою думку по широкому комплексу питань, дотичних до того ультиматуму. Котрий, на дідове враження, ознаменував собою чергову сяючу вершину московського дипломатичного бакланства. Але спочатку заваримо собі по горняткові гарячого чаю чи по філіжанці смачної кави і вмостимось зручненько. Ітак.
Послухав дід та перечитав купу різних експертів і майже всі вони намагаються розгледіти в ультиматумі Кремля якийсь тонкий розрахунок та далекойдучий задум. Інші, визнаючи, що той ультиматум херня повна, вказують, що пан Байден на разводняк Хуйла усе ж таки купився. І таки дозволив себе втягнути в переговорний процес, абсолютно ні Україні, ні США не вигідний, а вигідний лише Москві. Такі думки висловлюються не лише нашими, але й закордонними оглядачами, принаймні в тих країнах, мови яких дід із гріхом пополам розуміє.
Українські експерти на їхньому тлі виглядають цілком собі пристойно, тобто теж старанно шукають і знаходять у московському ультиматумі глибинний зміст. І теж бідкаються з приводу нерозважливості Байдена, який замість послати Хуйла нахер, погоджується з ним про щось балакати. Правда, наші експерти йдуть далі і вражають допитливих читачів своєю блискучою логікою: бідкаються з приводу патологічної нездатності чинного президента України до осмисленої зовнішньої політики і тут же, через кому, не знижуючи тональності, вимагають від Зеленського активно включитися в переговорний процес. Ви шо, хлопці? Так радуваться ж нада. Нехай краще вдома сидить і селфі зі спортзалу постить.
Дідова версія причин появи того ультиматуму - істерика Хуйла. Він так довго готувався до відеоконференції із Байденом, возлагав на неї стільки сподівань, а в результаті, як ми й передбачали, нічого від американського президента не добився. Навпаки - Йосип Йосипович, байдуже позіхаючи, наговорив купу неприємних слів. Хуйла єстєственно вштирило. Бо це ж невиносімо!
Чому невиносімо? Поясню. Дід не даремно публікує пости про хроніку міжнародного визнання України у 1991 році. З яких видно, що новонароджена українська держава виходила тоді на міжнародну арену аж ніяк не під аплодисменти світового співтовариства. Рукоплєскали Росії. Бо саме Росія була світочем демократії, всі захоплювалися героїзмом москвичів під час серпневого путчу, а на решту республік дивилися відсторонено, через лорнет. Усе це врешті-решт забезпечило РФ статус правонаступниці СРСР включно із місцем постійного члена РБ ООН. Україна ж для міжнародного співтовариства була малозрозумілою територією, до того ж зараженою Чорнобильською радіацією, куди іноземні дипломати і їхати не дуже хотіли. Та й саму незалежність України сприймали як явище тимчасове.
Однак протягом наступних трьох десятиліть ситуація поступово й докорінно змінилася. Авторитет Росії невблаганно падав усе нижче й нижче, і зараз вплив Москви навіть на пострадянському просторі практично рівний нулю. Виняток становлять хіба що Вірменія та Білорусь, але й там небайдужі вірмени та білоруси дивляться на Хуйла з усе наростаючою ненавистю. І зрозуміло чому.
Україна ж тим часом навпаки - за тридцять років, щабель за щаблем, з великими трудами і жертвенністю небайдужих громадян здобувала усе більші симпатії демократичного світу. А відтак і авторитет на міжнародній арені. Який зараз незрівнянно вищий, ніж авторитет Російської Федерації.
Але ж Хуйло мечтає о міровом велічії. Мечтає про славу восстановітєля велікого государства, просветітєля, повелітєля і от западной скверни ізбавітєля. Та не просто мечтає, але й усі двадцять два роки намагається ту дурну мрію реалізувати. Правда, що би він не робив, усе закінчується незмінним пшиком. Чому? Тому, що Хуйло дурний. А оскільки він дійсно дурень, то щиро вважає, що єдина причина його невдач - підступність Америки.
Показовою в цьому сенсі є історія з горезвісними мінськими угодами. Підписані під дулами російських автоматів похабні протоколи в Мінську Хуйло сприйняв як свою велику перемогу. І сів чекати, коли Україна змінить конституцію та виконає решту його забаганок. І шо?
Олланд давно на пенсії і навіть видав свої спогади, уже й Меркель пішла на відпочинок та міркує чи не опублікувати свої мемуари під робочою назвою “Як же вони мене всі задовбали”, а Хуйло усе жде. І не просто жде, а й несе збитки - чимала частина санкцій підв’язна саме до мінських домовленостей. Аж ось через сім років Хуйла нарешті озарило! Оказується, мінських угод ніхто ізначально виконувати і не збирався. Натомість уважаємі іноземні партнери сім років поспіль злагоджено роблять із Хуйла дурня. Ну хіба ж це виносімо?
Хуйло вже старенький. І він в тупом отчаянії. А в такому стані невеликого ума люди схильні шукати простих рішень. От він і переконав себе, що все можна вирішити схиливши на свій бік Америку. Президента якої очевидно цілком щиро вважає главою мірової закуліси, від якого все і залежить. Тому Хуйло більше не хоче ні з ким говорити, ні з німцями, ні з французами, ні з НАТО, ні з ЄС, бо це лише потєря времені. А говорити з Зеленським - то ще й потєря ліца, апетіта і остатков волосяного покрова. Тому якщо говорити - то тільки з Байденом. Так у нетрях Кремля народилася ідея добитися від президента США, і тільки від нього, “гарантій безпеки Росії”. Серед яких центральний пункт - юридично зафіксована обіцянка США, що Україна ніколи не стане членом НАТО.
Але ж дипломатія - то царина тихих переговорів за зачиненими дверима. Навіщо Хуйло влаштував балаган із тим ультиматумом, на весь світ опублікувавши текст вимог? Кажу ж - істерика. Усі ці вимоги Хуйло вже разів двадцять озвучував американцями під час закритих зустрічей. Але ті щоразу дивилися на нього як на полоумного. От він і розрепетувався на весь світ: “Нас никто не слушал - послушайте сейчас”.
Сам зміст вимог Кремля - цілковита бредятіна, дуже характерна для московської дипломатії. Яка керується гаслом “Требуй невозможного и рано или поздно получишь, что тебе не принадлежало”. Правда, обично вони нічого не отримують, або получають у бубен.
Чесно кажучи, були в діда побоювання, що Байден з порогу відкине ту маячню й не стане із Хуйлом ні про що говорити. Але тоді виникав ризик, що Хуйло у відчаї остаточно з’їде з катушок і покличе на прямі переговори вже Зеленського. Але цього на щастя не сталося - Йосипу Йосиповичу доповіли про ідіотські вимоги Хуйла, той байдуже позіхнув і кивнув головою, мовляв гуд. Поговоримо. Потом якось. Після празніків.
Передчуваю, що перед третьою зустріччю Хуйла з Байденом, яка може відбутися наприкінці січня, буде багато звичних спекуляцій про те, як Україну продають. Що Байден буцімто втихомирює Хуйла обіцяючи йому не приймати Україну в НАТО і так далі. Все це дурниці.
Найвірогідніше Байден повторить усе, що вже казав Хуйлу, а далі підключиться решта країн НАТО, а далі все потоне у рамках багатосторонніх робочих груп, де нудні люди скушними голосами розказуватимуть московським дипломатам очевидні речі. А ті, своєю чергою, залюбки їздитимуть у закордонні відрядження, де імітуватимуть перед Хуйлом служебноє рвеніє. У результаті переговорний процес плавно зайде в глухий кут, приблизно як і у випадку з мінськими угодами. Однак відмовлятися від захисту України, чи позбавляти її перспектив членства в НАТО США точно не будуть. Бо навіщо? Так само й інших поступок не буде, ібо нєту у Вови Хуйла методов протів Йосі Байдена.
І ще дідові подумалося… А може істерика Хуйла не така вже й безпідставна? Адже ж бойова авіація НАТО таки бороздіт нєбесноє пространство в опасной блізості… Та і бойові дістроєри США й Великої Британії почуваються в Чорному морі цілком комфортно. Не кажучи, що й українські військові останнім часом виглядають якимись особливо задоволеними і загадково всміхаються… Нєспроста…
Втім, це ризикована тема, звідси й до конспірології недалеко, тому повернемося до царини зовнішньої політики.
Прийде час і Україна стане повноправним членом НАТО - про це іще в далекому 2003 році впевнено писав у своїй книжці “Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних геополітичних змін” такий обізнаний експерт, як Анатолій Максимович Зленко. А цей мудрий чоловік нічого просто так ніколи не казав, тож даремно Хуйло трепихається.
Дідусь не випадково згадав про міністра Зленка. Сьогодні друзі - 22 грудня. А це професійне свято українських дипломатів. І в цей день скажу таке - за всі тридцять років нашої незалежності, з усіх державних структур дідові ніколи не було соромно, мабуть, лише за дві: за нашу Армію, і за українську Дипломатію.
Тож користуючись нагодою, щиро і сердечно вітаю співробітників нашого МЗС, а також усіх хлопців та дівчаток, які надійно тримають дипломатичний фронт на широкому геополітичному просторі від Токіо до Брюсселю, і від Оттави до Джакарти із їхнім професійним днем. Зі святом мої дорогенькі й будьте мені всі здорові, веселі та завзяті.
Слава Україні!