Боєць розповідає про атаку ворога* на українське укріплення: їде бетер просто в лоба. По прямій. Всі розуміють, що це якась пастка та військова хитрість. Мабуть, відволікаючий маневр. Та мабуть основні сили обходять десь. Але бетер їде, йому теж треба дати раду. Підпускають поближче та підривають. З кущів і посадок вискакує піхота ворога*, не мало, але можна справитись. Та, озброєна стрілкотнею, біжить просто на укріплену позицію. Голим полем. При цьому вона кричить "Ура!" На цьому місці в мене полилися сльози, бо сука епічність подвигу чудо-богатырей расейских, сынов Суворова и Маршала бля пабеды просто йде за межі Всесвіту.
Наші бійці, що робить, у очікуванні якоїсь ну дуже величезної падлянки звідки невідомо, починають цей героїчний маразм косити автоматичним вогнем. Треба ж з чогось починати. Що це глибока халепа, розуміють усі. Та поки що роблять найпростіше та найзрозуміліше. Але таємничість замыслов лякає. Косять, все ок. Але наступає етап, коли ворог* скінчився. Тобто викосили усіх. Отут й настав наймоторошніший момент - тиша та очікування, як же ця військова хитрість спрацює. Може, бетер перетвориться на трасформера Галактіона та розтопче укріплення, чи ще щось. Хтось обійшов і атакуватиме з тилу? Ні! Але час йде, а тиша триває. Та ніякого маневру ні звідки не спостерігається. Лише надвечір наші повірили, що то була не хитрість та не маневр, а ворог* просто отак атакував ЗСУ. Павсамделишнему. На повному серйозі. Бо не вмів по-іншому. Бо командир довбойоб. Й ваще усім фіолетово, що застосована тактика 80-річної давнини. Вдумайтеся у цифру, й вона здаватиметься вам ще кумеднішою, ніж при першому прочитанні.
Але цей пост буде не про них. А про те, що в ЗСУ також от просто дохуя командирів, які б вчинили і роблять! так само. Бо ніхто нє савєршенєн. Тому що є такі, що не вміють й не знають нічого, та срати хотіли на особовий склад та новітні тенденції у тактиці. Є кількість командирів, які, щоб вирішити свої кар'єрні питання, ладні покласти у землю підрозділ будь-якого рівня: відділення так відділення, взвод так взвод, роту так роту, батальйон - та нема питань, полк? бригада? дивізія? Гавно вапрос!
Знаєте, що вони кажуть, коли починається слідство з приводу знищеного вщент, та, головне, знищеного МАРНО підрозділу? "Ми наказу там гинути не давали". "Ми наказу стояти насмерть не давали". "Ми наказу йти на вірну смерть не давали". Я то там то тут чую: "От, нас кинули без того та цього без підготовки у м'ясорубку, в нас нічого не було, ми йшли на вірну смерть, ото усі й загинули. Нас прокидали!" Але, шановні.
Загибель наступила через бадужість до своєї долі тих, хто виконував наказ туди йти. Тебе послали на смерть, а ти пішов й загинув? Так ти просто баран. Якщо наказ командування злочинний, його не треба виконувати. А наказ, який ставить під загрозу гарантованого знищення військовослужбовця - завжди злочинний. Так воює сьогодні тільки Раісія - найбільше терористичне угрупування у світі. Та я ніяк не второпаю, кому це вигідно, щоб ми були на них схожі. З часів залитого кров'ю по самі очі відбитого м'ясника Жукова на Расєє нічого не змінилося. Та то їх проблемі - хочуть так воювати - нехай. Але такого не має бути в нас. Є, але не має бути(((
Ми прийшли одного разу на позиції, де перед тим загинуло багато наших. Й ми побачили, чому так сталося. Бо окопи були викопані по коліна. Бо особовому складу, який невдовзі там загинув, було в падлу цим займатися. А командирам було глибоко поїбати, що там коїться в особового складу. Нещодавно ми вп'ятьох виїхали на завдання. Та поки троє з нас запускали Панішера, ми удвох копали окопи на 5 людей. Й робили це дуже моторно, бо інших варіантів не було. І так кожен запуск. Бо ми міняємо місце. Маневруємо. А значить - новий окоп. Тільки викопати, щоб було куди стрибнути. Було дуже спекотно, земля була така, що ми довбали її кіркою, копали ми у броніках та касках, до усього почався обстріл та над нами літали снаряди. Але ми викопали. Знаєте, чому так має бути скрізь?
Тому що те, що з вами станеться на цій війні, це суто ваші проблеми. Ніхто окрім вас вашими справами не займатиметься. Це нікому не цікаво, окрім вас. А якщо це не цікаво й вам - ну ізвініті, як казав Вовочка у анекдоті. Й коли ви гинете, ви гинете через те, що не подбали про себе. Бо будь-кому іншому на вас й те, що з вами буде, відверто поїбати. Це все - суто під вашу відповідальність. Тож, рятування утопаючих справа рук самих утопаючих. От тому я й кажу - не виконуйте злочинних наказів. Бо завжди достатньо діячів які вам протиратимуть, що заради Батьківщини ви маєте померти отам на отому смітнику. Байдуже, що він не має жодного значення, якщо загибель особового складу додасть позачергове звання комусь.
Моя думка неглибока: за Батьківщіну треба не вмирати, за Батьківщину треба вбивати ворога. Та жити якмога краще, у тому числі й у військах. Нехай вмирають за родину за сталина орки, що й відбувається. А наші бійці не повинні виконувати наказ йти просто на м'ясо, під ніж. Ми вже бачили в усіх ЗМІ, як це бува. Та чим закінчується. Бо це злочинний наказ. Він не має бути виконаний. Бо головне у нашій війні - не триумфально визволити щось, а зберегти життя людей. Позорна сука Ватутін поклав під час Київської наступальної операції півтора мільйони солдат, щоб узяти Київ до 7 листопада. Інша потвора віддала наказ підірвати греблю Дніпрогесу, загинуло 300 000 людей, хвиля вляглася тільки біля Херсону. А все між Запоріжжям та Херсоном просто змило. Так не має більше бути. Ми можемо відбити будь-які території будь-коли, це питання часу, бажання, відповідної зброї, та, у решті-решт, політичної волі. Але ми не можемо повернути до життя навіть одного вбитого українського пацана. Не допоможуть тут ані час, ані бажання, ані зброя, ані, політична воля. Й Україна має виходити виключно з цього. Бо людина - вона не Господь Бог. Й дуже сильно не Господь Бог. Катастрофічно. Тому життя бійця - понад усе. Тому що це життя бійцеві якраз дав сам Бог, а не якась там територіальна адміністрація.
Чомусь є думка, що за невиконання злочинного наказу покарають. Як саме? Виженуть з війни? Чи посадять? Але сісти за невиконання смертельного наказу це хіба гірше, ніж загинути через виконання смертельного наказу? Якщо ви відповідаєте "так!" вам краще відписатися від моїх постів.
Кожна втрата в нас, кожний вбитий військовий - це удар по нас, тих хто лишається та продовжує воювати. Це підстава особисто кожного з нас. Бо через це ми стаємо слабшими, а кількість ворога, яку має знищити кожний живий військовий, зростає. Простими словами - на нас зростає навантаження, на кожного з нас. Так не має бути.
Прогноз невтішний - кількість підарасів та довбойобів у наших! штабах у найближчому майбутньому не зменшуватиметься. Відношення до особового складу з їх боку теж не зміниться. Нові стандарти та нормативи щодо дбання та збереження особового складу тож ніхто не впроваджуватиме та не виконуватиме. Хіба що підітруться ними. Тож, допоможіть собі самі, подбайте про себе. Це допоможе нам воювати, а головне - допоможе зробити нашу армію кращою у світі в реальності, а не в ейфорійних пабліках упоротих ура-перемогаторів, які ще з середини літа ведуть переможний наступ вже у Підмосков'ї.
Бо така ейфорія, перемножена на те, про що я казав вище, гірша та більш вбивча, ніж будь-яка Х-22. Потрібна трансформація, але, у першу чергу - трансформація у голові кожного українського військового. Совок має бути спалений у попіл, й цей попіл має бути спалений. Так переможемо.
Слава Нації! Смерть ворогам!
+5