Десь далеко від нуля, можливо, аж на третій лінії, служив собі мега-підрозділ. Службу ніс тихо, нікого не чіпав, крилаті ракети з "ігли" не збивав та взагалі був набраний з дивовижно молодих бійців, максимально молодих з усіх, що бувають у природі, тобто було їм по дев'ятнадцять чи вісімнадцять років. То були медики, але через молодість вони навіть у медиків були на підхваті, бо навчені були тільки основам польової медицини, та зазвичай, якщо десь щось, їхня місія була розкладати інструменти та подавати коли що треба. Так вони й служили собі.
Але сьогодні всі вони нагороджені за відвагу. А було це так. Йшли вони якось величезною покинутою фермою з пункту А в пункт Б, бо так коротше. Іржали, як коні, та здіймали берцями пилюку до неба. Та міркували, де б його щось з'їсти. Але кожний з автоматом. Автомати ці були в них де попало - в кого на плечі, в кого на шиї, але, буду справедливий - ніхто не тягнув автомата за ремінь за собою по пилюці. Лише один боєць, найменшенький з усіх, ніс його у руках, та замахався, перекладаючи з лівої руки в праву.
Але тут зненацька з-за рогу корівника вигулькнула на наше славетне воїнство російська ДРГ у повному складі та у повній комплектації, хіба що без розгорнутого червоного знамена попереду. Тобто - зверху радянська каска, під нею - камуфляж "флора", обвішаний зверху донизу радянською зброєю. Де вони там взялися, так далеко від нуля, де й про війну мало хто чув, ніхто не знає. Чи заблукали, чи йшли щось десь гадити, чи може взагалі йшли здаватися.
Відбулася німа сцена та драматична пауза. Всі просто стояли та дивилися один на одного. Панувала така тиша, яка бува тільки в космосі. Космічна така епічна тиша. Тільки пилюка з повітря тихо сідала на землю. Я не знаю, скільки б це могло тривати, але пролунала автоматна черга, у якій було вгадайте скільки пострілів. Й найближчий до наших, найздоровіший такий руський впав мертвий. Попадали й усі інші руські, але живі та непошкоджені. То вони так натякали, що здаються у полон.
Тут усі розгальмувалися та почали бурхливо діяти. Тобто, нарешті, похапали до рук автомати потрібним кінцем до ворога, узяли усіх на приціл та почали страшенно на повєрженого супостата кричати. Але що далі, було незрозуміло, бо так же безкінечно неможна. Але в одного хазяйновитого хлопця була з собою пачка стяжок для кабелів. То руських цими стяжками й спакували. Що було потім? Руських склали у рядочок, щоб було гарно видно, хто де. Пикою в пилюку. Зброю зібрали та склали окремо. Потім сіли навкруги них у коло та почали чекати на дорослих. Бо на цьому усі оперативно-такичні знання скінчилися.
Дорослі, звісно приїхали. Вони сміялися так, що в них ледь не повідривалися їхні величезні бороди та ледь не порепалися на пузяках бронежилети. Руських звалили у спеціально привезений бортовий зіл на газу, талановито розфарбований пензлем у піксель, а медики відправилися колоною до фахових людей розповідати. Скінчилося все державною нагородою.
А трапилося от що. Той найменшенький, хто єдиний тримав у руках автомата, у стресі намацав спусковий гачок та жав на нього, доки не вилетів увесь магазин. То й поцілив у найближчого. Руські, за усіма ознаками, йшли територією вже всраті, бо вони здебільшого усі й усюди в нас всраті. Й коли вони вийшли на наших бійців, це їх вбило морально остаточно, бо, мабуть, ніхто не чекав їх там зустріти. Просто опускаються руки від такого. Автоматна черга довершила справу деморалізації, якщо можна деморалізувати вже деморалізоване. От й уся історія. Тепер мораль.
Це пощастило, що так добре усе скінчилося. Бо у цієї історії міг бути зовсім інший кінець. Ось чому, де б ми не були, навіть у тилу (чи краще сказати - особливо у тилу?) в нас автомати завжди під рукою. От був випадок: пацани пішли запускати панішера, а автомати, щоб не заважали, лишили під деревом. От Макс їм і каже: а от зараз вилізуть з посадки руські, й що тоді? Бігтимеш до дерева 50 метрів за автоматом? Тому автомат завжди на нас. Навіть, коли ми копаємо окопчика, хоча це справжнє пекло - копати, коли на тобі автомат. Бо ніколи не знаєш, хто звідки зараз вилізе, навіть у тилу. Тому й узяли щойно на увесь підрозділ американські робінсони, бо вони легкі, та дають змогу увесь час мати їх при собі. Зі зброєю ми не розлучаємося 24 години на добу, та тримаємо її поряд з собою так, щоб відразу можна було відкрити вогонь. Це залізне правило, якого ми суворо дотримуємося.
А про аптечки та турнікети я вже писав, але ось уточнення: наші намагалися мати на собі турнікета навіть коли влітку купалися у річці. Бо раптом щось. Отже: штатні засоби мають бути завжди напоготові, щоб бути використані будь-якої миті. Ще раз підкреслю: час розслаблятися та нехтувати пильністю та безпекою так і не настав. До нього далеко. Все в наших руках, як завжди.
+10