Основний склад батальйону тероборони Івано-Франківської області сьогодні в 12 годині дня знявся з місця дислокації на Донеччині і прямує в західному напрямку. Колона біло-жовтих автобусів із написами «шкільні», у які завантажилися бійці зі своєю стрілецькою зброєю, рухається Запорізькою областю. Місце призначення – невідоме.
Що відбувалося з батальйоном в останні десять днів і що діється зараз КУРСу розповів 23-річний сержант, старший стрілець мінометного розрахунку Остап Рудий. Свого часу франківець зголосився в батальйон добровольцем.
- Наших зараз зажали в місті Іловайськ. Ми стояли там, під Іловайськом, у селі Куйбишеве 10 днів. Були під обстрілом. Три дні тому відійшли звідти - вийшли з-під вогню.
Відступили в село Розівка, це на Донеччині, недалеко від кордону з Запорізькою областю. Спочатку хотіли на Запоріжжя, але командири казали, що розпорядження начальства – залишатися в зоні АТО. В самій Розівці не було бойових дій. Але цієї ночі, з 25 на 26 серпня, коли почався ворожий наступ, ми бачили залпи, бачили зарево над територією, де велися бої. Вранці бої продовжувалися, знаємо, що Амвросіїївку захопили терористи, і Куйбишеве, де ми раніше були, теж уже не наше.
В Розівці місцеві жителі поставилися до нас досить вороже. Тому ми стали на віддалі від села, в полі. Була команда триматися всім разом і чекати. Всі разом ми ставали виразною мішенню – легко накрити одним залпом з мінометів чи ГРАДів. А ми вже мали досвід обстрілу під Іловайськом. Тому вирішили розпорошитися по посадках довкола Розівки і окопатися. Це рішення було прийнято на місці без відповідного наказу згори. Але наш взводний весь час тримав телефонний зв’язок із командуванням, повідомляв і по першому ж дзвінку ми зібралися, піднялися.
Раніше дислокувалися на околиці села Куйбишеве. Перші два дні було спокійно. Ну, десь стріляли – ми чули постріли, але то було далеко. За цей час ми встигли освоїтися на території, окопатися, зробити бліндажі. На третій день нас почали обстрілювати з мінометів, з ГРАДів і УРАГАНів. Беспілотники весь час над нами літали. Вони були й на попередніх позиціях – цілодобово. Не один-два, вони літають весь час і всюди. Ми мали п’ять днів обстрілів. На восьмий день вдарили трьома прицільними залпами касетних снарядів, це був УРАГАН. Один пішов по селу, один по бліндажах і техніці, ще один пішов повністю по наших позиціях. На віддалі десь кілометр-півтора стояла армійська тяжка техніка і наші ГРАДи – по них теж вели прицільний вогонь.
Тільки дивом ми всі лишилися живі, був один легко поранений. Це справді диво. В той день, коли ми змінили дислокацію, залпи пішли з четвертої ранку. Обстрілювали так, що здавалося або хтось зливав інформацію, або якась техніка там стояла – накрили всіх. Два перших взводи коли почали зніматися, заледве з-під вогню вирвалися. А потім і ми знялися. Команда відступити прийшла трохи пізніше. Якби ми в той час не відійшли, якби залишилися ще на годину, ми не вижили би – це точно. Люди з села Куйбишеве, з якими у нас залишилися контакти, розповіли, що всі блокпости, де ми стояли, зрівняли з землею.
У нас не було ніякої техніки. Тільки ці наші «шкільні автобуси» і машини зв’язку. Мали на руках стрілецьку зброю, а техніки не було ніякої взагалі ввесь цей час. І то за нашим взводом були закріплені три автобуси, а залишився наразі лиш один. А ті два розстріляли під Іловайськом.
Не було в нас жодної одиниці бронетехніки – ні бетеерів, ні БМП, ні танків. При штабі були машини. У нашого взводу був УАЗ, якого нам волонтери передали. Ще кілька джипів було в батальйоні при штабі. Здається, туди передали кілька «Нив». Все, що передавали в штаб, все практично там і лишалося. Вони собі на тому їздили. Доходить до нас допомога волонтерська таким чином: якщо безпосередньо на блокпости привезли чи підрозділу передали, то є. Думаю, якби той УАЗ ішов через штаб, то теж там би й залишився. І це стосується багато чого, не тільки машин.
Під Іловайськом батальйон був розосереджений. Штаб з одною ротою стояв окремо. Решта підрозділи були розкидані – хто де. Штаб теж потрапив під обстріл і передислокувався під Розівку.
Захист є у всіх. Не знаю, хто саме кого ним забезпечив. Можу сказати про себе: бронежилет і каску купив мені батько за власні кошти. Аптечки волонтери передали, з медикаментами немає проблем.
Але то не найбільша проблема. Найбільша проблема в тому, що в нас немає належної координації. Є така інформація, що одна рота піднялася і вже поїхала на Франківськ. Але перевірити ці дані ми не можемо, бо з ними немає зв’язку і координації. Ми, а це основний склад батальйону, залишилися з командуванням. Сьогодні я бачив комбата і старшину батальйону. Хто ще є тут – не знаю.
Зараз десять машин їдуть колоною по Запорізькій області. Це не весь батальйон. Хтось їде сам, бо побоявся їхати з колоною. Колона по суті – мішень. Частина поїхали наперед. Частина начебто взагалі рухається в бік Франківська. Але за достовірність я не ручуся. Ми вже самі може би й додому вже їхали, але у нас зброя на руках.
Частина особового складу деморалізована. Що це значить? Що бойовий дух на нулі. І вони вже не мають моральної сили продовжувати воювати. А взагалі-то більшість хоче хоча б на кілька днів чи тиждень потрапити додому. Просто відпочити. А потім знову продовжувати війну. Але не так, як це було. Більше ми на «шкільних автобусах» під ГРАДи їхати не хочемо.
Нас готували до того, щоби ми виконували охоронні функції. Спочатку командування сказало, що в своїй області, потім на третій лінії АТО – а це 100-150 км від зони вогню. В результаті відправили нас у прикордонну зону - із Запоріжжя, куди добралися потягом, колоною автобусів. Ми ще й заблукали дорогою. Хлопці-десантники, які нам зустрілися і скерували в потрібному напрямку, крутили пальцем біля голови і називали нас смертниками. «Таких на голову хворих ми ще не бачили», - говорили вони нам. Ми ж у Куйбишеве теж висувалися на автобусах. Нам обіцяли підтримку технікою, казали: «Хлопці, там безпечно, майже не стріляють – ну, максимум з міномета». Напевно все-таки з нами були з першого дня якісь ангели-охоронці, що ми так все це без жертв пройшли.
Хочемо воювати так, щоби бачити в цьому доцільність, щоби розуміти що й для чого робимо. Особисто я бачу це так. Варіант перший: щоби дозволили застосовувати системи залпового вогню – але у нас немає навчених спеців, які могли би керувати такими установками. Варіант другий: збиратися добровольцям, скидатися грошима, просити допомоги у волонтерів – сідати на джипи, брати зі собою ще якусь мобільну бойову техніку і їхати такими диверсійними групами по п’ять чоловік, вести партизанську діяльність.