Денис Пʼятигорець

Військове

Або перший бойовий вихід бійця 227 бату Харківського ТРО. Розказую від першої особи.

«Сидимо на позиціях. Викликають до командира і він каже: «Ти та ще ці двоє, приєднаєтесь до наших смєжніков, їх теж троє і підете на зачистку крайного окопу, де можуть бути під@ри. Старший групи – командир смєжніков»
Ну і ми пішли. А хто ми? Мені 51. Я мобілізований. Ніколи не служив в армії чи там на військовій кафедрі. На фронті я лише пару місяців на той момент був і не бачив за цей час жодного під@ра, ми тільки від обстрілів ховалися. І зі мною два приблизно таких самих «Рембо».
Добігли до окопу, командир кричить «розділяємось». Він зі своїми смєжніками пішов направо, а ми – як ото ті три хобіти з фільму пішли наліво в ахує. Бо ми ж думали, що командир якийсь там профі і нам буде казати що робити і як робити. Ну там може якась особа манера як бойовий порядок зробить в окопі для зачистки, чи шо? Ніфіга.
Ну ми йдемо. Я – перший, а за мною мої бєрсєркі з гіпертонією та ломотою в суглобах. Бачу -діра. Зупиняюсь. Думаю – а що робити? Кинути гранату? А раптом там нікого немає, а звук вибуху викриє нас. Спитати поради в командира – він вже далеко, а кричати – викрити нас. І в цей час з ями на половину тіла вилазить під@р і зіштовхується поглядом зі мною. Ми секунду дивимось один на одного і одночасно кричимо «ПІІІІІДАААААРИИИИ».
Він стріляє в мене чергою знизу вверх. Я в цей момент відстрибую спиною назад, збиваю свої «хобітів» які стояли до мене впритул і одночасно стріляю чергою в бік під@ра. Куля розрізає мені шкіру на щелепі, я на землі (а точніше на напарнику) коли чую над головою, прямо над моїм вухом третій прицільно дає чергу по підару та попадає прямо в жбан.
Ми встаємо. Я в ахує. У вухах гуде від пострілу. Майже нічого не чую. Коли бачимо – до нас біжать два смєжніка та кричать: «Звалюємо! Під@рські FPV! Командир 200». І пробігають повз нас. Я кричу: «Хлопці, по гранаті» - і ми кидаємо в нору на всяк випадок по одній гранаті та біжимо через посадку до своїх».
Один з дронів полетів в посадку за нами. На щастя, влетів в дерево і тільки осколками одному з наших ногу посікло. Добігли до своїх. Сидимо. Мовчимо. Гучно дихаємо. І аж тут самий молодий з нас (йому 42) питає: «А от цікаво, той під@р коли нас побачив, теж почав кричати «під@ри» - це він так своїх гукав? Чи це він нас побачив і під@рами назвав»… Через секунду ми всі втрьох валялися від хохоту в сльозах на дні окопу і не могли на нєрвах зупинитись хвилин 10.

Отакий перший вихід від «псів війни». Потім смєжнікі ще раз пішли на зачистку того окопу, та сказали, що ми в тій норі задвохсотили 9 під@рів. Одного стрілкотньою, решту – гарнатами. Виходить, ми реально Ремби».

Ось така історія від простих хлопців, які не знали що таке війна, але вже познайомились дуже близько. Хочете допомогти цим хлопцям зібрати на дрон? Там залишилось менше половини. Посилання на карти та банку в коментарях.

Разом до перемоги!