Ого!

Цієї ночі сталася дуже крута спортивна подія: чоловіча збірна України з волейболу виграла «Золоту Євролігу», здолавши у фіналі хорватів, які грали вдома і на початку турніру виглядали фаворитами.
Маю зазначити, що ота «Золота Євроліга» попри пафосну назву не є головним змаганням у світі волейболу, але все ж є досить престижною, і для нашої команди ця перемога – то безперечний успіх. Але велич події не в тому. Перенесемося трохи назад у волейбольну історію.

Після розвалу СРСР волейбол в Україні ще трошки побурушкався і пішов на дно. Як майже увесь спорт. Чемпіонати стали ні про що, збірна не відбиралася на ключові міжнародні змагання. Наші найкращі гравці їхали за кордон, при чому переважно в росію. Деякі там приймали громадянство і грали за оту збірну. Інші спокійно приїжджали з російських клубів до української, причому тривало це все і після 2014 року. Проте великих скандалів не викликало, в першу чергу через те, що всім було на той волейбол начхати.
Все почало змінюватися десь з 2017 року. Збірну очолив прогресивний латвійський тренер Угіс Крастиньш, який спочатку офігів від того, що відбувається в Україні – і у волейболі і взагалі в країні – але потім вжився і лишився тренувати національну команду надовго, аж до початку цього року. І паралельно в збірній починає формуватися так зване «голден дженерейшен», золоте покоління. Найсмішніше в тому, що «золотим» це покоління назвало, здається, себе саме 😉 Проте в 2017 році збірна несподівано виграла ось ту саме Євролігу, про яку я розповідав на початку тексту. І потім ще двічі виходила у фінал. Здавалося б, мала пробиватися вище, але трошки не вистачало. При цьому команда у нас вийшла дійсно симпатична, почала стабільно відбиратися на чемпіонати світу і Європи, іноді робила там локальні сенсації і стабільно виходила в плей-оф. Кілька наших гравців, як, наприклад, Василь Тупчій стали помітними постатями в міжнародному клубному волейболі, а капитана збірної Олега Плотницького, що грає в топовій Італії, сміливо можна назвати зіркою світового рівня. Те, що «Голден дженерейшен» до справжніх перемог не дісталося, вболівальницька спільнота сприймала з розумінням і без глибоких розчарувань, адже прогрес українського волейболу був очевидний, гравці і тренер в цілому виглядали сучасними і симпатичними. А те, що в нашому волейболі і близько не крутилося стільки грошей і уваги, як в тому ж футболі, лишало волейбольну спільноту досить демократичною, а частина наших зірок, наприклад, на чолі з капітаном Плотницьким, могла спокійно спілкуватися з вболівальниками десь у коментах під ютюб-трансляціями.
Ідилія почала тріщати пару років тому. Тут ще треба додати, що весь цей зліт укрволейболу абсолютно співпадає по часу з тим, що Федерацію очолив Михайло Мельник. Це наш зірковий колись арбітр, який виглядав таким собі неяскравим типовим функціонером, був місцевим депутатом, входив в усілякі олімпійські органи і світові волейбольні. Переважно він не виглядав яскравим носієм успіху, але з іншого боку це саме він призначив Крастиньша, і саме після його обрання на посаду у 2016-му почалися оті всі позитивні зміни. І от тут, судячи з усього, і зародився той гіркий корінь. Адже, схоже, пан Мельник впевнений, що успіхи в першу чергу його рук справа, а «золоте покоління» — геть навпаки. При цьому серйозних грошей у волейбол довго не приходило, тож збірна жила скромно. Кажуть, часто у них на змаганнях навіть лікаря не було, і подібні факти дозволяли гравцям натякати, що федерація недопрацьовує. Час від часу якісь дивні спори за преміальні й інші виплати гравцям, які чи то були, чи то ні, почали пробиватися назовні. При цьому комунікаційно голова федерації виглядав досить блідо, як чиновник старого покоління. Тож, коли конфлікт між гравцями і Мельником почав виходити назовні, вболівальницьке комьюніті переважно було на боці перших. Тренер Крастиньш частіше мовчав з цього приводу, але почали зароджуватися сумніви, чи не вичерпав він себе на посаді за досить довгі 7 років.
І от на початку цього року все вибухнуло по-серйозному. Федерація звільняє Крастиньша і призначає 67-річного аргентинця Лосано, який колись виглядав справжньою зіркою тренерського, але останні років 15 його кар’єра вже і близько не здавалася топовою. «Голден дженерейшен» майже відкрито виступило проти, і, судячи з усього, добряче інтригувало, щоб зберегти Крастиньша. Федерація почала натякати, що там все не дуже чисто з мотивацією і таки прогнуло свою лінію. І от тут почалося дещо, що натякало на майбутню катастрофу. Лосано розпочав підготовку до чемпіонату, і до збірної відмовилися приєднуватися 8(!) основних гравців, на чолі з тими ж головними зірками Плотницьким і Тупчієм. Фактично, забігаючи наперед, на цьому турнірі з тих, хто чітко асоціювався з «Голден дженерейшен», грав аж один гравець – Юрій Семенюк. Який став капітаном і, забігаючи наперед, зробив на турнірі видатну роботу.
Аргентинський тренер був у шоці. Президент федерації спочатку мовчав, потім видавав щось не дуже зрозуміле, але врешті решт вийшов з великим інтерв’ю, де звинуватив «золоте покоління» в лицемірстві, маніпуляціях, корисливості і непатріотизмі. І пообіцяв всім зіпсувати кар’єру. Гравці ж натякали, що всі все зрозуміли не так, і що то все співпадіння – у всіх травми й інші поважні причини. І що в усьому винна федерація. Проте громадська думка хильнулася вже не в їхній бік. В першу чергу черех те, що зараз, в часи великої війни, коли топові спортсмени знаходяться на привілейованих позиціях в порівнянні з іншими українським чоловіками, оця відмова захищати «честь країни» для переважної більшості виглядала реальною зрадою.
Тим часом дідусь Лосано почав ліпити збірну з того, що було. Апофеозом стало повернення до збірної 41-річного (!) Миколи Рудницького, який не викликався до національної команди 8 років. Нечисленні українські журналісти, що пишуть про волейбол, фактично списали цю версію команди як претендентів на серйозні успіхи. А вони взяли і зробили те, що останні роки не вдавалося навіть «голден дженерейшен» — перемогли усіх. А Лосано, схоже, попри вік і, здавалося, випадання з топової когорти, таки вміє ставити команді гру і витискати з команди максимум.
Отакий от успіх попри все. Коли майже ніхто не вірив, що так може вийти. І тепер український волейбол знову на роздоріжжі. Бо щоб йти далі і вище, нашій збірній сильно б не завадило підсилення кимось із відмовників. Які могли б створити щось досить потужне разом зі вчорашніми дублерами, що розкрилися наново. І з тренером, який вміє. Але отой конфлікт виглядав досить мерзенно. Набалакано з обох боків було багато. І нароблено теж. Тож чи вистачить мудрості і відповідальності перед країною, якій, як не крути, перемоги в спорті потрібні, велике питання. Але хотілося б.
А збірну України, Рауля Лосано і Михайла Мельника варто привітати. Адже перемога, зважаючи на обставини, дійсно видатна!