Andriy Kobolyev

На жаль, не всі вірять у здатність українців бути самодостатніми через неймовірну кількість проблем, які стоять перед нашою країною.

Але вірять в диво, яке буде потім – «ПІСЛЯ перемоги», як видно з рекламного борду в центрі нашої столиці (фото автора).

Такий висновок роблю на базі деяких коментарів, які отримав під публікацією на тему самодостатності кілька тижневої давнини.

Пряма мова одного з дописувачів: «А є ідеї, де знайти 4 млрд / міс на фінансовий розрив, або принаймні 1,5 млрд/міс, щоб замістити грантові комітменти США? Збільшити податкові надходження на 50%? Так не буває. Приватизація під час війни»…

Щоб пояснити свою позицію докладно, написав величезний довгочит. Вибачте за це. Скоріш за все, що його прочитає не так вже й багато людей. Але це погано, тому що в самому кінці є важлива пропозиція для кожного читача цього допису.

Тож, до справи.

Війна з Росією продовжується.

Здатність будь-якої країни вести успішні воєнні дії залежить від багатьох факторів і далеко не в останню чергу – від економічного. Ні в якому разі не плутати з «економічним фронтом», цей пост геть про інше!

З лютого 2022-го року наша економіка втратила суттєву частину здатності генерувати кошти.

Причини зрозумілі: окупація нових територій, знищення частини активів на підконтрольній території, блокування морських перевезень, відтік робочої сили і так далі.

За підсумком 10 місяців цього року, 70% наших витрат оплачують західні держави.

У 2022-му цей показник становив 60%. Тенденція до падіння долі нашого «внеску» в забезпечення видатків українського бюджету вже стала вагомим аргументом для призупинення нових траншів.

Домінуючою ідеологією критиків відновлення самодостатності української економіки є сподівання на швидку перемогу, яка повинна принести не тільки мир, але й омріяні репарації від переможеної Росії та ще багато чого іншого приємного, точний перелік постійно уточнюється.

При цьому, реформи відкладаються до моменту нашої перемоги, мовляв, «не на часі, після перемоги».

Поодинокі виключення - хірургічні втручання в критично важливі проблеми. Наприклад, лібералізація умов імпорту моторного палива минулого року, яка була покликана усунути дефіцит на ринку, викликаний зупинкою власного виробництва та схем імпорту з Білорусі.

Після аргументу «не на часі», як правило використовується аргумент «таку дірку як зараз ніякими реформами не перекрити», який доповнюється рецептом тиснути сильніше на міжнародних партнерів.

Очевидно, що нікого не цікавить факт, що в США наближаються президентські вибори, а американські сенатори вже відверто говорять, що не розуміють чому мають віддавати кошти українцям на покриття їх видатків, які виглядають сумнівно з точки зору законів ринкової економіки – наприклад, субсидії на енергоносії.

Я жодним чином не сперечаюсь з бажанням вірити в швидку перемогу та фінансову спроможність партерів (зізнаюся: сам такий).

Але й не погоджуються з описаною вище логікою, як в частині «не на часі», так і «таку дірку не перекрити».

Чому? Три речі:

1) Сподівання швидкої перемоги у війні не може заміняти стратегію її ведення, особливо з таким великим та ресурсним супротивником як Росія. Демонстрація готовності до ведення довгої війни є одним з факторів нашого майбутнього успіху.

2) Якщо не перекривати дефіцит збідненням доходів, то він має властивість перекривати себе самостійно шляхом зменшення видатків. І наші західні партнери про це знають з власного досвіду.

3) Я не розумію, як економічні реформи можуть завадити досягненню швидкої перемоги, отриманню фінансової допомоги від партнерів та стягненню репарацій від Росії. Навпаки вони підвищують вірогідність досягнення нами всіх згаданих цілей.

Окрему увагу заслуговує непублічна теза, яку можна почути у кулуарах по майбутньому відновленню від поціновувачів ліванського «економічного дива» або прихильників монетарних методів Ердогана (для зручності буду скорочено називати їх лівоганами). Звучить вона наступним чином:

«Чим більше грошей ми принесемо в бюджет з власних кишень, тим менше грошей нам дадуть/позичать наші міжнародні партнери. Ми воюємо, а вони повинні за це платити».

Що ж, автори відносно свіжого звіту на замовлення Світового Банку під назвою «Private Sector Opportunities for a Green and Resilient Reconstruction in Ukraine», який було оприлюднено минулого місяця, вважають інакше,:

Якщо Україна буде робити економічні реформи, то зможе залучити на своє відновлення від приватного сектора 412 млрд доларів США, а якщо не буде – то 172. На 240 млрд менше.

Допитливий лівоган міг би заперечити очікуваними з його боку аргументами:
1. Що цей Світовий банк тямить в реаліях української економіки? Ми ж унікальні!

2. Цей звіт говорить про надходження від приватного сектора, а не про макрофінансову допомогу, яку нам виділяють уряди інших країн.ʼ

3. В звіті немає конкретних рецептів, як ті реформи робити. Є загальні фрази, на кшталт, «зменшення долі держави в економіці».

Відповідаю по пунктах:

1. Їм довіряють ті, хто приймають рішення про виділення нам коштів. Як думаєте, чи покладуть цей звіт на стіл
американським сенаторам перед голосуванням за надання фінансової допомоги? Я думаю, що вже поклали.

2. Сенатори а європейські чиновники точно прочитають цей звіт і будуть спиратись на нього під час прийняття рішення щодо виділення нам грошей.

3. Згоден, але відсутність рецепту лікування не скасовує діагнозу.

Нарешті питання – чи є серед можливих рецептів економічних змін такі, які можуть допомогти збалансувати бюджет?

Дуже багато. Але є одне «але». Всі вони вимагають виходу з зони комфорту. А ось це не любить ніхто.

Давайте проаналізуємо тему ринкових цін на газ.

Питання давнє й болюче. Тільки за попередні 12 місяців Держава втратила (або недозаробила) як мінімум 15 млрд доларів на газових субсидіях.

Тобто, якщо субсидіювання повністю прибрати, то можна вирішити чверть поточної проблеми бюджетного дефіциту.

Але при всій моїй любові до ліберальної економіки, тут же визнаю, що виводити населення з зони комфорту регульованої ціни на газ зараз є надто ризиковано. Ніхто на це не наважиться.

Чи є тут компромісне рішення?

Наполягаю, що є.

Серед українських споживачів газу є прошарок тих, хто прагне зменшувати своє споживання газу. У довоєнний період їх було орієнтовно 30% від всіх приватних господарств, які споживають природний газ для опалення житла.

Але для цього у них немає ні стимулу, ні можливостей.

Назвемо таких споживачів «газопасіонаріями».

У них немає стимулу, бо регульована ціна газу надто низька, щоб виправдати встановлення енергозберігаючого обладнання.

Можливостей немає з тієї самої причини. Виходить замкнене коло.

Тепер давайте уявимо собі, що уряд робить крок на зустріч «газопасіонаріям» та запроваджує експериментальні зміни в газове ПСО, які дають право споживачу вільно розпоряджатись фіксованим обсягом газу, який він і так купуює за діючою регульованою ціною.

Цей газ можна як спалити на опалення, так і перепродати, якщо він не буде використаний споживачем.

Що це означає для пересічного «газопасіонарія»? Якщо зекономити будь-який обсяг природного газу, то його можна купити по низькій регульованій ціні і перепродати по вищій ринковій. В грошовому еквіваленті за опалювальний сезон можливо заробити 5-15 тисяч гривень, залежно від ринкового рівня ціни газу та обсягу власної економії.

Проаналізуємо наслідки такого варіанту для всіх зацікавлених сторін:

«Газопасіонарії» стануть щасливішими та заможнішими.

Ті громадяни, які не захотіли приєднуватись до програми, залишаються у зоні комфорту, бо для них все залишається незмінним.

Український бюджет заробляє додаткові податки, які сплатять громадяни в процесі перепродажу газу, та економить валютні резерви, які витрачаються на імпорт природного газу з-за кордону.

За таких умов, українські політики та європейські чиновники звітують про запуск реальної програми зеленого переходу в умовах воєнного стану.

Кінець кінцем, міжнародні фінансові організації отримують змогу профінансувати розвиток, а не проїдання, передаючи українцям енергоефективне обладнання.

Тобто така модель не шкодить нікому, крім двох категорій:

1. Облгази – бізнесом перепродажу невикористаних населенням обсягів газу історично займаються саме вони. Даючи право споживачам самим розпоряджались надлишками, Держава відбирає бізнес у газових конторі передає його громадянам.

2. Бюрократи – через страх взяти на себе відповідальність за адміністрування цього процесу. «Це ж треба АДМІНІСТРУВАТИ!!!!» почнуть кричати чиновники різного рівня, які вже багато років абсолютно комфортно живуть, мовчки спостерігаючи повну відсутність ясності щодо фактичних обсягів розподілу дешевого газу для населення.

Сумнівно, що інтереси двох категорій можуть стати непереборною перепоною. Але для реалізації схожого проекту має бути також і політична воля.

Чи є ця ідея чимось новим?

Чи унікальною?

Чи протирічить бажанням швидкої перемоги?

Чи завадить вона отримувати репарації від Росії?

Чи блокує ця ідея отримання коштів від інших програм партнерів?

На всі запитання відповідь одна – ні.

Підсумовуючи все написане, маю пропозицію:

Для того, щоб спробувати побороти сумніви та страхи щодо самодостатності – чому б не зібрати з десяток різних ідей і не підготувати спільний публічний додаток з практичними рецептами, як лікувати нашу економіку до нашої перемоги?

Згодом можна домовитись про їх фінансування з західними партнерами та розпочати втілювати їх прямо тут і зараз, не чекаючи на перемогу, а наближаючи її практичними діями

Що думаєте з цього приводу? Залишайте відповіді у коментарях!