Олдскул ностальжі:

Вже був пізній вечір, я закінчила роботу о 21 годині, на кінцевій сіли в салон небагато людей, проте коли тролейбус під'їхав до вулиці Госпітальної, вже здалеку ми побачили темну величезну хмару людей, яка гула і рухалась, як часом птахи, що зібрались у вирій, все мотають і креслять кола над своєю рідною місцевістю.

Це були вболівальники, які вийшли після матчу із стадіону і роз'їжджались по домівках.

Вони моментально забили увесь простір салону так, що навіть дихати було важко.

Я дуже пожалкувала, що вчасно не сіла, бо одразу була міцно затиснена з усіх боків. Причому, так щільно, що дістати, наприклад щось із сумочки не змогла б ніяк. Рухати можна було лише головою, та й то відносно.

Водій до хрипоти горлав у мікрофон, щоб посунулися із сходів у салон, народ напирав, якимось дивом все ж усі втрамбувалися і тролейбус рушив.

По емоційних гарячих криках, червоних гнівних обличчях та дискусіях одразу стало зрозуміло, що наші – програли, причому, якось ганебно чи з великим рахунком.

Особливо виділявся один чоловік, на голову вищий тролейбусної публіки, десь так років за тридцять, тобто, не аж такий молодий, він сильно лаявся, кричав, сипав страшні кари на голови футболістів, шпетив арбітрів, кидав нищівні характеристики тренеру, який когось не так поміняв, не того випустив, словом, діставалося усім.

Чоловік був явно напідпитку, проте все ж він був заведений більше результатом матчу і перебігом футбольних подій.

Пару разів якісь жінки, із тих, хто взагалі не в темі, робили йому зауваження, він іще більше розпалювався, махав своєю величезною долонею в той бік, кричав щось типу "та помовчи вже там!", і знову лаявся, і обурювався якимись "віслюками" і "баранами".

Коли тролейбус доїхав до зупинки "Вулиця Щорса", він став матюкатися і якийсь чоловік, що весь час мовчки стояв коло нього і який їхав з Бессарабки, а не з футболу, вже досить рішуче зробив йому зауваження.

Той одразу до нього розвернувся, взяв за вилоги піджака, притягнув до себе і ми зрозуміли, що зараз в тролейбусі стане ще гарячіше.

Але сталося неймовірне.

Саме на цій найвищій емоційній точці наш холерик-вболівальник раптом обм'як, і тихим безнадійним голосом сказав чоловіку в піджаку, тримаючи його й далі за вилоги – "як? як вони так могли? от скажи, братішка, як?". І заплакав.

І далі вони їхали майже в обнімку.

https://www.istpravda.com.ua/columns/2020/09/16/158125/