До речі, історія про те, як пращури землю відчували. Читаю я якось у піонерському дитинстві книгу, "На юзі", щось на кшталт Піднятої целіни, тільки про запоріжськи степи. Так от, там епізод, 21 рік, описує автор ринок сільський та те, що стоїть там пункт допомоги голодуючим американській, який НІБИ ТО охрестили місцеві "АРА- гнила магара". А я не знав що це, та й у бабусі питаю про магару. А вона каже, ідіот твій письменник, бо на американській допомозі, якісній та життєво критичній люди тоді вижили. Бабусі три роки було, але це з слів старших сестер, та й двоюрідна бабуля, старша, сиділа поруч, підтвердила. А потім вони розповіли, як наша сім'я тоді вижила.

Кажуть, виїхали весною усі сіяти. Ну, наши якось вже й некритично залежали від селянської праці, але наполовину. Так от. Виїхали, готуються, а прапрадід стоїть та дивиться уважно вдалину. Походив, землю пом'яв у руках а потім каже - все, згортайтесь та додому, сіяти не будемо. М'яко кажучі, усі були в легкому ахуї, бо нічого не уточняв, але діло патріархальне, не як зараз, даже не питали. Сказано - іди й роби. А влітку засуха... От на тому непосіяному зерні й вижили 16 душ... Отака хуйня, малята...