– Коли война зайшла, то я мєла вісім років. Добре пам’ятаю ті часи, пам’ятаю Польщу. За Союзу тоже було непогано, була праця, діти до школи ходили. Але тепер... є ліпше... бо вольнєйшу, свободно, ніхто не пшислядує, ходиш до церкви чи до косцьола, – розповідає вона
...
– Вольна Україна, так… – після довгої паузи Яніна Козак ніби підводить підсумки свого насиченого життя. – Я не жалуваю, що не уїхала. Всюди добре, де нас немає. Тепло є, хліб є і до хліба. Що ще треба? Нам би ще дорогу зробили – були б усі задоволені Україною, було б троха легше.
Яке майбутнє в держави? Да яке збудуємо, таке й буде. Все від людей залежить. (с)